"Послухаємо",— повагом промовив Петро, обгортаючи Настю.
"Тысяча девятьсот такого-то года педагогический совет под председательством инспектора народных училищ господина Люцыпоренка,— швиденько, як паламар, вичитував інспектор,— производил испытания... тара-ра-ра... и постановил:
Котилася ой да зоря з неба
Та й упала додолу..." —
зіпнув відразу голінним парубочим голосом інспектор, немов трохи одлетівши. Настя сполохалась.
"Що це він — сказився?"
"Цить,— моргнув до неї Петро,— зараз підіймуть бучу, потім підуть звідціля, а ми вдвох зостанемося".
Інспектор встав од столу, настромив на лисину Герасимову шолудиву шапку й помалу пошкарьогав до порога.
"...Та й упала до до... о-о... о-о... лу!" — виводить він, як не перерветься. Ну зовсім же, зовсім, як парубок.
Настя торкнула ліктем Петра.
"Хі!" — засміялась собі в руку. Коли зирк: зверху під стіл сива борода о. Микити висувається, висувається. Далі — червоний кіс, потім підсліпувате око... Настя жахнулася, хотіла хоч руку випростати, що лежала у Петра на шиї, так не можна було: щось до стіни притиснуло.
О [тець] Микита глянув, ахнув з дива, плеснув у долоні й закрив лице руками.
"Какаріку-гу!" — заспівав, немов сусідський півень.
"Умру!" — сказала собі Настя, мліючи од сорому.
А з других боків висовувались під стіл земський з блискучими гудзями, член управи в окулярах, попечитель школи з медаллю на грудях. Поставали кругом столу на почепках, плещуть у долоні, головами кивають:
"Учителька! Оце так учителька! Ну та й учителька... ай-яй-яй..."
"Ех, усе одно — вмирати! — подумала Настя.— Хай же тепер хоч увесь світ дивиться!" Вхопила обіруч Петра за шию та так і прикипіла до гарячої щоки.
"Цілується!.. Люди добрі! Вчителька цілується!.. Пробі!.. Какарі-ку!.." — загаласувала комісія.
Прибіг інспектор:
"Хто цілується? Де цілується?"
"Господи, прийми мою душу!" — "молиться Настя. І чує: переходить її душа на той світ, тихо, легесенько, як пух..,
А на тім світі — ніч, зоріє десь небо, прочинене вікно...
"Так немовби моя кімната..." — дивується Настя.
Під вікном щось кашлянуло.
Гей, хто ж мене, дівку молодую,
Та й проведе додому...
Знову "зірвався надворі парубоцький голос, аж здригнула Настя.
"Какаріку! Какаріку!" — перегукувались десь на хуторах півні.
Настя і бачить усе, й чує, та й не віриться їй, що то був сон.
Лежить не поворухнувшись, осміхається.
Зашелестіли папери, немов який канцеляриста невсипущий читає їх усю ніч.
* * *
Збирає Настя по долівці папери, пригадує сон і бубонить щось. Їй і смішно, й сердито. Не втерпіла, щоб не зазирнути під стіл. Нічого не було там: самотно дрімав тільки на стіні чи павук, чи муха. Поскладала папери, підійшла до вікна.
Як і перше, химерними скелями темніє хутір; степ хвилює тінями, миготить, немов палає ввесь у темному полум’ї. А небо вже інше: насунулось, як чуже, світить пізніми зорями. Далеко, мабуть, ніч упливла за той час, догорає,— тільки причувається, немов подекуди шугають ще гарячим приском невидимі іскри.