Гріх

Сторінка 3 з 3

Васильченко Степан

"Послухаємо",— повагом промовив Петро, обгортаючи Настю.

"Тысяча девятьсот такого-то года педагогический совет под председательством инспектора народных училищ господина Люцыпоренка,— швиденько, як паламар, вичитував інспектор,— производил испытания... тара-ра-ра... и постановил:

Котилася ой да зоря з неба

Та й упала додолу..." —

зіпнув відразу голінним парубочим голосом інспектор, немов трохи одлетівши. Настя сполохалась.

"Що це він — сказився?"

"Цить,— моргнув до неї Петро,— зараз підіймуть бучу, потім підуть звідціля, а ми вдвох зостанемося".

Інспектор встав од столу, настромив на лисину Герасимову шолудиву шапку й помалу пошкарьогав до порога.

"...Та й упала до до... о-о... о-о... лу!" — виводить він, як не перерветься. Ну зовсім же, зовсім, як парубок.

Настя торкнула ліктем Петра.

"Хі!" — засміялась собі в руку. Коли зирк: зверху під стіл сива борода о. Микити висувається, висувається. Далі — червоний кіс, потім підсліпувате око... Настя жахнулася, хотіла хоч руку випростати, що лежала у Петра на шиї, так не можна було: щось до стіни притиснуло.

О [тець] Микита глянув, ахнув з дива, плеснув у долоні й закрив лице руками.

"Какаріку-гу!" — заспівав, немов сусідський півень.

"Умру!" — сказала собі Настя, мліючи од сорому.

А з других боків висовувались під стіл земський з блискучими гудзями, член управи в окулярах, попечитель школи з медаллю на грудях. Поставали кругом столу на почепках, плещуть у долоні, головами кивають:

"Учителька! Оце так учителька! Ну та й учителька... ай-яй-яй..."

"Ех, усе одно — вмирати! — подумала Настя.— Хай же тепер хоч увесь світ дивиться!" Вхопила обіруч Петра за шию та так і прикипіла до гарячої щоки.

"Цілується!.. Люди добрі! Вчителька цілується!.. Пробі!.. Какарі-ку!.." — загаласувала комісія.

Прибіг інспектор:

"Хто цілується? Де цілується?"

"Господи, прийми мою душу!" — "молиться Настя. І чує: переходить її душа на той світ, тихо, легесенько, як пух..,

А на тім світі — ніч, зоріє десь небо, прочинене вікно...

"Так немовби моя кімната..." — дивується Настя.

Під вікном щось кашлянуло.

Гей, хто ж мене, дівку молодую,

Та й проведе додому...

Знову "зірвався надворі парубоцький голос, аж здригнула Настя.

"Какаріку! Какаріку!" — перегукувались десь на хуторах півні.

Настя і бачить усе, й чує, та й не віриться їй, що то був сон.

Лежить не поворухнувшись, осміхається.

Зашелестіли папери, немов який канцеляриста невсипущий читає їх усю ніч.

* * *

Збирає Настя по долівці папери, пригадує сон і бубонить щось. Їй і смішно, й сердито. Не втерпіла, щоб не зазирнути під стіл. Нічого не було там: самотно дрімав тільки на стіні чи павук, чи муха. Поскладала папери, підійшла до вікна.

Як і перше, химерними скелями темніє хутір; степ хвилює тінями, миготить, немов палає ввесь у темному полум’ї. А небо вже інше: насунулось, як чуже, світить пізніми зорями. Далеко, мабуть, ніч упливла за той час, догорає,— тільки причувається, немов подекуди шугають ще гарячим приском невидимі іскри.