Ніна (зі сльозами). Ма-аню, я не хочу... Перестань...
Марія (сміється) Боїшся? Дурненька Муфто, нічого в житті страшного немає. Нудно тільки. От це найстрашніше.
Обережний стук в двері. Ніна. Ой, хто там?
Марія. Ввійдіть. Це, напевне, той монах.
Входить Середчук. Се редчук—невеличкий, худорлявий, старенький чоловічок, одягнений по-міщанському. На лиці весь час, навіть як говорить про серйозне, добра соромлива посмішка.
Середчук. Звиніть, пожалуста, що з таким опозда-нієм клопочу вас. Я — Середчук, отєц Михайла Середчука, студента, котрий...
Марія. А, ви батько Михася. Дуже приємно. (Вітається з ним).
Середчук (незграбно, але дуже ввічливо потискує руку їй і Ніні). Приятно познакомиться. Марія. Сідайте, будь ласка.
Середчук. Я до вас, звиняйте, по маленькому дєлу. Как, значить, мій син у неізвєсності, то я хотів би знать, де він знаходиться в настоящее врем'я.
М а р і я. Як "де"? Ту, у городі. От тільки що тут був.
Середчук (помалу з полегшенням хреститься). Ну, слава богу! Думав, що арештували вже.
Марія. А ви ж самі де живете? У селі?
Середчук. Нє, тут же, в городі. Та — вже я вам по секрету скажу, тільки не говоріть йому — он трошки сти-дається мінє. Ви, говорить, папаша, не про... про-ле-таріат, а мєлкобуржуазний господін. Я, звиняйте, таких слов не особенно понімаю, я не вчений. Ну й стидається.
Марія. А ви ж чим занімаєтесь?
Середчук. Я тепер занімаюсь по слюсарній часті. Ка-дась я був хорошим слюсарем, ну, тепер який уже там з мене слюсар. Та за слюсарство я уп'ять недавно взявся... Мєсяця два усього. А то в мене бакалейна лавочка була. Как почув, що йде старість, стало ломить руки, ноги, работать не в силах, ну, став шукать легшої роботи. Та й найшов лавочку. А Миші не спонравилось. "Ви, говорить, не пролетаріат і з народу кров смокчете". А яка там кров з тої лавочки? Як заробиш на харч, то й слава богу. Чесноє слово. Та ще многі просяться, щоб у борг дав. Просить, молить. Ну, бачиш, що біда. Бог з тобою: оддаси — оддаси, ні — ну то й так буде.
Марія. Ну, а Миша перестав сердитись?
Середчук. Та будьто би перестав. І книжки став читать мені. Я, признаться, плохо понімаю, старий уже до книжок, ну, йому не показую. Поддакую, грішний чоловік. Тільки ви вже, пожалуста, йому не розказуйте.
Марія. Ну, що ви, що ви. Ми розуміємо. Ви дуже любите його?
С е р е д ч у к. Та як же не любить? Один он у мене, нікого больше нема на світі. Уся моя втіха й надія. Якщо з ним, нехай його боронить бог, що-небудь станеться, то й мені жить нема чого. Кому я нужний і навіщо мені те життя тоді? Нагорювався, нажився упольні. Годі з мене. Так він, значить, тут? І не больной?
Марія. Ні-ні. Та він от-от має прийти.
Н і н а. Ви посидьте у нас трошки, він зараз-зараз прийде. Може, чай будете пить? Я вам зараз... (Хоче встати).
Середчук (схоплюється, тривожно). Нєт, нет, покорно благодарю вас. Я лучче пойду сібє. А то, як побачить мене тут, застидається. Я й одєтий скверно, і говорить з благородними не вмєю. І ви йому даже не говоріть, що я був тут. Пожалуста, я вже прошу вас. Він казав, що як уже дуже чогось нада буде, то щоб я по тетому адресу обратився. Ну, звиніть, пожалуста, що побезпокоїв. Спасибі вам, що заспокоїли. До свідання. (Ніяково, незграбно прощається за РУКУ).
Марія. Всього доброго. Коли треба буде чогось, заходьте!
Ніна. Бувайте здоровенькі, приходьте до нас.
Середчук. Спасибі, спасибі... до свідання... (Кланяється посміхаючись, виходить).
М а р і я. От так "Миша". Ну-ну, я ж йому тепер задам...
Ніна. Ні, ти йому нічого не кажи. А то він од сорому забіжить безвісті. Бог з ним, він хороший.
Марія. Чекай, здається, гомонять, мабуть, наші приїхали.
Ніна (схоплюється, біжить з хати, по-дитячому кричить). Наші! Наші! Чую голос Івана! Приїхали! (Вибігає).
Марія, сама, схвильовано швидко чепуриться перед дзеркалом, хоче поправляти зачіску, але раптом сама себе спиняє: насмішкувато посміхається
й кидає зачіску, як є. Входять Чоботар Іван і Ангелок, несучи в руках: перший — велику валізку, другий — пакунок, загорнутий в папір. Іван — високий, кремезний, з чисто голеним лицем, квадратовим, упертим підборіддям і добродушно-ласкавими очима; ходить, говорить і робить усе дуже повільно, розмірно, немов обдумуючи кожне слово й рух. Одягнений
чепурно, з смаком, по-європейському, нагадує англійця. Ангелок — дуже худорлявий, негарний, з немов вимоченим лицем, з сірим, кострубатим, неохайним волоссям, яке стирчить на всі боки. Одягнений дуже неохайно, недбало, штани короткі, брудні, обтріпані, піджак куций, сорочка брудна. Говорить теж обтріпаними, незграбними фразами, перестрибуючи з одної думки на другу. Але любить виставляти себе як головну
особу в кожній акції.
Іван (помалу пускаючи валізку на підлогу). Ну от. Так. Тепер добривечір.
Ніна (обнімає його, пригортаючись, лащачись). Поганий, поганий, чого так забарився?
Іван. Не можна було, розумієш, раніш. І так добре.
H і н а. А що тут таке? Можна подивитись?
І в а ". Зараз побачиш. (З посмішкою). Перенеси чемодан ближче до світла й подивись.
Ніна (хапається за ручку валізки, хоче підняти й не може рушити з місця). Ой! Як це ти ніс його? Що тут таке важке?
Ангелок. Зараз побачите. Треба, Іване, той, швидше... Взагалі, як не... До ранку неодмінно. Іграшкам тут не місце... (До Марії). Тут, розумієте, цілий клопіт вийшов. Я сказав, щоб Василь вдома сидів, а він той... пішов. Без нього неможливо було... А тут хазяйка, боїться. Ну, без Василя...
Ніна. Що без Василя? Що? Я ніколи нічого не розумію, що говорить Ангелок. Іване, скажи йому, щоб він не говорив так кострубато. І щоб не копався, як говорить, у своїх папірцях.
Ангелок ( говорячи, любить виймати у себе з бокової кишені папірці й щось заклопотано шукати серед них). А ви той... не той... не перешкоджайте. Ну, без Василя. Мусив сказати Йвану, щоб брав та ніс. Нічого не зробиш. І взагалі, щоб до ранку. Ну, треба починать. (До Ніни). У вас ще одна лампа є?
H і н а. А що буде? Навіщо?
Іван. Так-так, лампу необхідно. Будемо складати прокламації. Тут друкарський шрифт і каси. Треба, щоб до ранку все було готово.
Ніна. Ой, як це інтересно... І я буду складати?