Іван. Гм. Справа стає серйозною. (Рішуче, строго). Ви, очевидячки, щось знаєте?
Марія. Ну, розуміється, знаю. Я ж вам сказала, що закохана в такого дурня. Ви шукайте його біля мене, тут, тут. Даю слово, найдете.
Іван. Ні, серйозно?
М а р і я. Та цілком же серйозно. Але невже ви можете так само вбить такого зрадника, як і того, щоб ради своїх інтересів це робить? Га?
Іван. Хто це такий?
Марія. Ой, як рішуче. От так і скажу вам...
Іван. Слухайте, Маріє, коли ви це серйозно, то мене дивує ваше відношення.
Марія (пильно дивлячись на нього, по маленькій паузі). А ви як гадаєте? Серйозно чи жартую?
І в а н. Я гадаю, що щось серйозне ви знаєте.
Марія. І ви сподіваєтесь, що вам віддам цю людину, яка душу поклала за мене? Так, власне, душу поклала, продала її, заплювала, втокмачила в бруд, в гидоту, в розпусту. Щоб я її видала вам, тупим, жорстоким, сухим? Ви гадаєте, що я могла б це зробити? Могла б?
Іван. Коли для вас інтереси громади важніші, то могли б.
М а р і я. А ви могли б? Ви могли б? По щирості. Тільки, ради бога, подумайте серйозно, вдумайтесь, не спішіть. Могли б?
Іван (думає). Міг би.
Марія. І могли б ту людину виставити на ганьбу, на посміховисько, на зневагу, на смерть. Могли б? Іван (по паузі). Міг би.
М а р і я (сміється). Браво! Ви видержали блискуче іспит. Браво. Я вами задоволена. Ну так дозвольте вам сказати, що ви дуже чесний, дуже громадський, благочестивий і таке інше чоловік, але... трошки непрозорливий. Ну, скажіть ви мені, ради бога, звідки ж я могла б узяти провокатора? Га? Як ви могли серйозно повірити, що я закохана в якогось дурного, романтичного зрадника? Га? Ёх, смішна ви, велика людина...
Іван. Гм. Ви так правдоподібно говорили, так хвилювались...
Марій. "Гм". Але ж я давно відома брехлива людина. Я можу вам заграти, кого хочете, й ви подумаєте, що щиро. Навіть можу представити закохану в вас. І ви хіба повірите? Повірите?
Іван. Гм! Невже ви жартували тільки? Марія. Ні, серйозно балакала.
Іван. Ні, скажіть серйозно. Дайте слово, що жартували.
Марія. Оце мені подобається. Я кажу, що балакала серйозно, а він вимагає чесного слова, що жартувала.
Іван. З вами таки трудно серйозно балакати.
Марія (гірко, з посмішкою). Ого! Підождіть, колись побачите, як ще можна серйозно балакати зі мною. Аж здивуєтесь. Ого!..
Іван (з усиллям). А я таки хочу побалакати з вами серйозно про деякі речі.
Марія. Хіба? То ж то й я помічаю, що ви все на мене так пильно поглядаєте. Наче прицілюєтесь, з якого боку краще вхопить.
Іван. Ухопить?
Марія (сміється). О, вже образився. Хіба ж такий доброчинний, святий та божий чоловік може "хапати" своїх добрих приятелів? Та я ж не провокатор, правда? Ну, годі. Давайте, справді, балакати серйозно, поважно, як колись ми балакали. Пам'ятаєте, як ми колись, ще до нашого арешту, часом уміли розмовляти між собою. Так тепло, тихо, затишно. Ох, як же то страшно-страшно давно було!. (З вибухом муки). Боже мій, як то давно було! І ніколи, ніколи ж не вернеться. Нізащо, ніякими силами не вернути того...
Іван (хвилюючись). Але хто ж, власне, винен? Ви самі змінили відношення до мене. Я саме про це й хотів поговорити з вами нарешті. Після тюрми ви так змінилися до мене, що... я просто не знаю, як і тримати себе з вами. Якась через щось ворожість, холодність, уникання мене, наче я... наче ви мене підозріваєте мало не в провокаторстві. Серйозно, я вже й це думав. Я кілька раз починав писати вам листи, але в листі не скажу усього як треба. А сказати я вже мушу. Мушу! І ви повинні самі знати, що я не можу так... Особливо мусите знати після того, що сталось тоді на допиті в охранці. Ви мусите знати, що я... що те на мене повинно було вплинути в певний бік. Я не знаю, для чого ви тоді зробили, але я маю підстави гадати, що це було зроблено не жартуючи. Я багато думав і потім у тюрмі, і вийшовши на волю. І ніяк не міг зрозуміти вашої поведінки.
Марія. Здається, там уже перерва? Треба, мабуть, нам іти в їдальню.
Іван. Ви знов уникаєте вияснення.
Марія. Не уникаю, а... чи є що виясняти?
І в а н. Ви думаєте, що нема? (З натиском). Ви думаєте, що нема?
Марія. Не знаю. Мені так здається. Іван. Ні, ви повинні знать, є що виясняти чи нема. Кажіть.
Марія (вагаючись, блідо посміхаючись). Що за чудний тон у вас?
Іван (хапаючи її за руку). Маріє! Ви така хороша, така прекрасна, навіщо ви хочете здаватись...
Марія (різко вириваючи руку). Ну, лишіть. Нам нема про що балакати з вами. Все вже вияснене. Все!
Іван. Коли?
Марія. Ну, годі. Ідіть на засідання.
Іван. Гм. Значить, так?.. (Ходить по кімнаті, схвильовано, хмуро свище, зупиняється біля Марії, понуро питає). Що ж мала значити ваша поведінка там, на допиті? Маю я право хоч спитати про це?
Марія. Нічого не значила. Просто жаль вас стало. Та й годі.
Іван. Так? Я інакше зрозумів. Ну що ж, вибачайте. (Уклоняється й виходить).
Марія робить рух, ніби хоче спинити його, крикнути щось, але не робить того. Якийсь час сто*№ непорушно. Потім бачить на столі забутий Іваном маленький блокнот, швидко бере його в руки й жагуче притуляє до вуст.
Стук у двері.
Марія (хапливо ховає блокнот за блузку на груди). Ввійдіть,
Іван (входячи, шукає очима, хмуро). Вибачайте, що турбую. 0 не лишив тут свого блокнота?
Марія (починає теж шукати). Ні, я не бачила. А ви з ним прийшли?
І в а н. Не пам'ятаю. Пригадується, що десь поклав його на столі. (Раптом). Ну, значить хтось узяв його навмисне. Поруч зі мною був увесь час Ангелок.
Марія. І ви думаєте?..
І в а н. Я не думаю, я певен. (Рішуче виходить).
Марія якийсь час стоїть так само, потім швидко витягає блокнот і злісно шпурляє його на підлогу. Сідає за стіл і в одчаї кладе голову на стіл. Входить без стуку Сталинський. Він у штатському, одягнений елегантно, без бороди, без вусів, волосся пофарбоване на чорний колір, на носі
пенсне.
Сталинський (з перебільшеною ввічливістю вклоняється і трошки насмішкувато каже). Добрий вечір, дорога Маріє Антонівно.
Марія (швидко підвівшись, вражено, обурено). Ви?!
Сталинський (спокійно, гумористично). Я.
М.а р і я. Ви сміли явитися сюди?
С т а л и н с ь к и й. А от, як бачите...