Невдовзі вони прийшли до кладовища. Михайло хотів був чкурнути вниз до річки, але, побачивши, що вчитель іде спокійно далі, побрів слідом.
Уже зійшов щербатий місяць, і від хрестів з хустками лягли на землю широкі довгі тіні — неначе мертві вилізли й порозлягалися погріти кості в холодних променях свого нічного сонця...
Сковорода переступав могили, немов кулі, й, не озирнувшись навіть, заговорив про музику.
— Душа — це, мабуть, музика. Ну що, здавалося б, у цій сопілці — шматочок дерева. А як заграєш — увесь неначе млієш, возносишся на крилах муз...
Перечекавши, поки Михайло, мов по гарячому, наздоганяв його, Григорій сів на стару могилу, зіперся спиною об почорнілий дубовий хрест і простягнув сопілку хлопцеві.
— Ану заграй, а я послухаю.
Михайло взяв, не дихаючи, встромив у рот...
— Не можу. Чогось немає духу... — промовив здавлено. — Захекався, йдучи на гору...
— Ходити треба більше. А то сидиш над книгами... У всьому, голубе, повинна бути міра, — без тіні жарту промовив Сковорода. — Сідай і слухай. Я народив недавно пісню...
Він умостився краще, прокашлявся і заспівав:
О міре! Мір безсовітньїй!
Надежда твоя в царях!
Мниш, что сей брег безнавітний? Вихрь развіет сей прах...
— Чудова пісня! — підвівся хлопець і на сопілці почав шукати її мелодію.
— Не так, не так, — не витримав Сковорода й забрав сопілку... Програв повільно, чітко.
— Неначе в церкві! — не заспокоювався Михайло. — Аж мурашки по спині бігають...
— Якщо ти хочеш одержати справжню насолоду, послухай здалеку, — устав Григорій. — Побудь отут, а я піду у той гайок.
Не встиг юнак щось мовити, як він, петляючи поміж могил, подався геть. Прислухався — ні, не біжить Михайло. Тримається! Раз подолає свої страхи й на все життя позбудеться цієї зайвої, важкої ноші...
У дубняку Сковорода оглянувся й, переконавшись, що з кладовища його не видно, заграв виразно й голосно, аби почув Михайло й упевнився, що вчитель поблизу. Невдовзі, граючи, став наближатися до кладовища: уболівав за хлопця. Той походжав поміж хрестів і поправляв хустки.
— Агов, Михаиле! — гукнув Григорій, на мить злякавшись, чи він не з'їхав із глузду.
— Я тут, — озвався хлопець тихо й пішов назустріч.
— Не страшно?
— Ні...
Він помарнів і зблід, але всміхався, радий, що не зганьбив себе перед лицем учителя.
— Як, пісня краща здалеку?
— Звичайно, краща! — промовив хлопець весело. — Правда, вона була б ще ліпша, коли 6 не ви, а я пішов до гаю... — засміявся. — Ох ви й хитрющі!
Сковорода обняв його за плечі і міцно стис.
— Ти молодець, Михаиле. Ну козарлюга просто! Хоч посилай на Січ.
— А вчора знову втекло аж троє з бурси, — сказав Михайло.
— На Запорожжя?
— До Петербурга, у голштинці.
— Сказились люди.
— Клич імператора! — проголосив Михайло. — Я мало сам.-.
— Крий боже! —скрикнув Сковорода. —Не смій про це і думати.
— Мундир, чини, походи!.. — мрійливо мовив хлопець.
— З людини вільної стати лялькою, якою граються нікчеми? — спитав суворо Сковорода. Юнак насупився.
— Але ж то цар... — промовив згодом. — Його величність... Наш імператор!
— Ти мислиш, хлопче, як свиняча голова, — сказав Григорій різко. — Який він "наш"! Ти обирав його на трон? Чи, може, ти йому вручав державу й скіпетр?
— Цар богом посланий...
— Для дурнів баєчка, яку царі самі ж і вигадали. Вони попростували повільно вниз, до Лопані. Вузька стежина в'юнилася поміж дубами, липами; тому Григорій ішов попереду й, не озираючись, зціляв Михайла від сліпоти. Худий, високий, пружний, він легко рухався, як по нерівній стежці, так і по всій історії від Авраама до Петра Третього, що після смерті Єлизавети уже півроку царствував і формував полки, які назвав голштинськими.
— Знайшли куди тікати, — скрушався Сковорода. — Ставати мечем, сокирою в руках катів народу...
— Ви щось страшне говорите, — прошепотів Михайло йому в потилицю.
— Що в світі робиться, те і говориться. Ти ж не сліпий, поглянь довкола — грабують, душать, продають! — Тим часом вийшли з гаю на рівнину й попрямували плече в плече. —Якось я взявся ганити одного сотника за те, що лупить три шкури з підданців. Так він (колишній лицао волі, борець за правду, рівність!) мені сказав казання! Тепер, мовляв, світ не такий, не той. Тепер, як бідний, то вже і дурень. Будь ти всередині який завгодно, хоч би й десятка шибениць вартий, — то не біда. Аби мав добру славу і числився серед людей почесних. Дерзай, не бійся! Не той в нас правий, хто є по суті правий, а той, хто вміє удавати із себе правого й ховати спритно кінці у воду. Ось теперішнього світу мода і рятівна премудрість! Коротко кажучи, лише щасливий той, хто не правий по совісті, але правий по папірцю...
— Та це ж брехня! — гукнув юнак обурено.
— Ні, правда. Істина. Скрізь лицемірство, обман, доноси, підлість. Світ нині — бенкет тих, що біснуються, торжище тих, що вагаються, і пекло тих, що мучаться...
Йшли довго мовчки. Вже місяць викотився високо в небо і тіні зменшилися. Згустилась тиша. Здавалося, за кілька сотень кроків було не місто, а чарівне казкове марево. Лише в леваді по той бік річки іржали тихо коні і цмокала в них під погами твань... Григорій аж зупинився. Увесь напружився і занімів.
Ой коню мій, коню,
Золотая грива!..
— А що ж робити? Що врятувати може народ, державу, віру? — схвильовано спитав Михайло.
— Республіка! — промовив твердо Сковорода.
— Республіка? — жахнувся хлопець.
— Так.
— Хіба ми елліни?
— Республіка для всіх людей е первородна форма держави, ладу. Найкраща форма!
— Тоді чому ж Афіни впали?
— Перевелись філософи, які живили, немов джерела, суспільний сад. А філософські мавпи, що, крім опанчі та бороди, нічим не схожі були на справжніх мудреців, напоучали молодь не поклонінню ясній Мінерві, а як пролізти до найзнатніших звань і збагатитися, прожити вік у розкоші. І через те в республіці пішло усе, як кажуть, шкереберть. Осли там стали мулами, а мули лошаками, вовк пастухом, ведмідь монахом... А це вже справжнє лихо! Правління перетворилося на мучительство, суд — на хабарництво, науки — на страшне знаряддя злоби. І все загинуло! Тим, хто зневажить мудрість, не допоможе навіть республіка.