Григорій ліг і посміхнувся:
— Гукни отця Порфирія.
— Він теж пристріт лікує?!
— Я пошепчу йому, аби не совав носа в чужі діла!
— А-а, ти сердитий... — розчаровано протяг Кордет.
— Я лютий, розпечений, як шмат заліза в горні! — схопився з ліжка Сковорода. — Ти знаєш, забороняють хлопцеві вивчати грецьку мову, вести зі мною бесіди! А преподобний Краиський, як той собака, ганяє слідом і винюхує. Тьху! Сміх і гріх...
Кордет мовчав. Присів на стільчик побіля столу і перечитував свої колючі вірші.
— А мо', залиш того хлопчину в спокої... — промовив тихо.
— Він мій товариш, друг! — гарячкував Григорій.
— Хіба між нами немає достойних бути твоїми друзями?
— Є, е. Наприклад, ти. Але нема такого. Він ніби син мені, неначе другий я!
— А люди кажуть, що це не дружба, а... старогрецький ерос, — сказав Кордет і зашарівся.
Григорія мовби кілком ударили. Вікно, і ліжко, й стіл, і гість пішли поволі обертом... Хапнув повітря ротом і засміявся:
— Воістину, кого господь скарати хоче, то відбирає розум!
Упав на ліжко й відчув, як груди, серце стискає страх за друга. Що буде з хлопцем, коли невігласи йому "розкриють очі"?!
Вставати, бігти, застерегти!.. Ні, ні. Так не годиться. Мовчати краще, не зустрічатися... А як же він? А як же я? Самотність, чорні думи... Дурні, набридлі диспути... Бенкети, плітки... Боже! Із високості, де лиш орли та олені, упасти в твань, де свині...
— А ось послухай, Грицьку, — заговорив Кордет, — яку я втяв сьогодні вранці епітафію:
Путнік, плюнь —тут Порфирій лежиті.,
Що в синод посилав доноси...
Григорій перевернувся ниць і застогнав. — Іди, Лаврентію, мені побути треба на самоті.
Два місяці Сковорода не розмовляв з Михайлом, не залишався віч-па-віч із ним. Затихли плітки, наговори. Лише недремне око отця ІІорфирія не заспокоювалося.
Сумуючи, Григорій зблизився з десятилітнім бідним бурсаком Правицьким Яшею, відвідував, коли малий хворів, пошив йому своїм накладом чоботи...
Проте не міг змиритися, віддати друга темряві, юрбі попів. Писав листи Михайлові, аби засвоїв краще латинську й грецьку мови; через людей, на відстані, ревниво стежив, які книжки читає, з ким водиться, приятелює. І потерпав. Листи листами, а невгамовна молодість, принади світу, звичаї візьмуть своє... Й таки не витримав. Досвід завзятих перших християн, які збиралися таємно, ночами у катакомбах або у диких хащах, Григорій вирішив зустрітися з Михайлом десь за містом, та ще й увечері.
Хвилюючись, дістав папір, чорнило, присів до столу. Вмочив перо і написав латиною:
"Здрастуй, мій скарбе! Найдорогоцінніший Михаиле!
Напевне, я усі ці дні тобі здавався грубим і роздратованим. Але як не вболівати, мій друже, коли від мене відірвали того, хто був однією з найбільших моїх відрад і втіх. Коли б він був у безпечнішому місці, я менше непокоївся б. А так... Бо що мені робити в житті, чим заповнити свій дух, про що піклуватися? Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це рух... Лише тепер я пізнав, що ти не з породи шулік, але від крові благородних орлів, які линуть до вищого і, зневажаючи кажанів із їхньою любов'ю до темноти, злітають до сонця.
Я так тебе полюбив, що, якби ти навіть став моїм ворогом, я не міг би ненавидіти тебе. Постійно перебуваєш ти перед очима душі моєї, і про що 6 хороше я не думав, і що б я не робив, мені здається, тебе я бачу лицем в лице. Ти мені являєшся, коли я лишаюся на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях...
О, коли б можна було писати так само багато, як і мислити!
Як тільки ми розійшлися після зібрання, моєю душею раптом оволодів жаль за тобою і сильне бажання тебе бачити, і я став жалкувати, що не запросив тебе у мій музей. Повір мені, душе моя, що і сьогодні я піддався дитячому страху, не насмілившись запросити тебе. О, коли б ти міг заглянути в моє серце!..
Після вечірньої молитви ти не йди додому, а прямуй нашою улюбленою мальовничою долиною, йдучи так повільно, щоб я міг тебе наздогнати.
Про цей лист нікого не повідомляй: ти ж знаєш, яка безмежно заздрісна й брехлива людська чернь.
Твій Григорій С.".
Перечитавши лист, згорнув учетверо, накапав воску і запечатав оленем. Гукнув малого Яшу, який сидів у книгозбірні, й послав його з листом у місто, до Ковалинського.
Вони зустрілися біля човнів під вербами. Коли Григорій спускався вниз до річки, Михайло вискочив з-за дуплуватого старого стовбура і заревів ведмедем. Сковорода навмисне зойкнув, закрив лице руками.
— Це я, це я! — гукнув юнак.
— Свят, свят, — перехрестився Сковорода. — А я подумав — вовк...
— Вовк не реве, а виє.
— Не розібрав зі страху.
— Ви налякались, правда? — насторожено спитав Михайло.
— Авжеж!
— Ні, ви жартуєте... А я боюся... Вовків, ведмедів, упирів, відьом, чортів, мерців...
Він озирнувся лячно — вже сутеніло.
— Бредня.
— Еге, бредня... — прошепотів юнак. — У нас на хуторі жила недавно відьма... Корів доїла і заплітала коням гриви...
— Усе це бабські вигадки.
— А дід Степан злигався з чортом й ніяк не міг умерти. Кричить, сердешний, у бога смерті просить, а в головах За його душу б'ються диявол й ангел...
— Коли 6 за кожну душу велись такі баталії, то ангелів було 6 на небі, як горобців у Харкові! — засміявся Сковорода.
— Його поклали на долівку, поворожили... — своєї вів Михайло. — Старий умер, але ще й досі блукає світом...
— І хто тобі так задурманив голову? — зупинився Сковорода. Вони брели між валом міста й річкою. — Людське життя схоже на вінок: початок і кінець — матерія, з землі прийшов і в землю повертаєшся... Коли людина вмерла — їй не дано вставати, рухатися, як не дано ходити каменю, залізу, глині...
— А дух, душа? — спитав Михайло пошепки. Григорій не озивався довго. Ішов замислений, на самоті Зі своїми сумнівами, ваганням, роздумами. Душа... Душа... Що це таке? Свідомість... Дух... Чи, може, здатність мислити... Хто вклав її в людину? Бог чи сама матерія...
— Не знаю, друже, — сказав нарешті. — Для мене це ше таємниця, морок... Одне скажу: душа єдина з тілом. Коли вмирає тіло...
Дістав сопілку, з якою, вважай, ніколи не розлучався, звернув праворуч у неширокий видолинок, уже за містом, і заграв божественної, недавно вивченої від кобзаря.