Хтось кинув дотеп. Пробіг смішок.
— Гляди, щоб ми тобі не всипали... — сказав отаман і раптом вигукнув: — Григорій Савич! Оце так зустріч, гос поди!
Сковорода спинився навпроти сивого, вітрами видубленого проводиря ватаги й ледве впізнав у ньому свого старого приятеля і земляка Ничипора.
— Живі?
— Живий!
— У добру пору втекли від пана.
— І не нагадуй! Болячку б йому в живіт...
— Ніде не здибувалися?
— О, то було б на що поглянути! — підкинув хтось і? запорожців, що тісно збилися довкола приятелів.
— Торік ледь-ледь не здибалися... — зітхнув Ничипір. — Вже до Москви було подати рукою... Та зла недоля...
— Батьку, а може б, ти подумав? — спитав той самий голос.
— Це мій земляк і друг, він може знати все, — сказав на те Ничипір і обняв Григорія. — Було п'ятсот нас, як шкло... — додав печально. — А нині, бачиш, жменька... Всі полягли під Чорним Яром... '
Запорожці поопускали голови.
Григорій зняв бриля.
— Куди ж ви йдете? — спитав небавом.
— На Січ, на Січ, Григорію! — розважно мовив Доля, і вся ватага враз ожила, підбадьорилася. — Осточортіли піжмурки. Лісами бродимо, як вовкулаки... Ось за півмісяця тебе зустріли першого. Та й то злякалися — гадали, царський прихвостень...
— Ну, як там наші братчики? — спитав старий кремезний січовик з одрубаним по самий корінь вухом. — Ще турків шарпають чи за своїх взялися?
Сковорода мовчав. Не стало мужності повідати цим сіромахам, що їхня доля тяжча, аніж вони гадають.
— Ось дай дістатися Січі, — сказав Ничипір, — я покажу, де ворог і об чиї погані голови гострити треба шаблі!
— А я з Дніпра нап'юся... — зітхнув козак без вуха.
— Я роздобуду собі коня.
— Мене сини чекають, повиростали досі...
Григорій був у розпачі. Щосили зціпив зуби й зібгав бриля.
— Григоре Савичу, та на тобі нема лиця! — стурбовано гукнув Ничипір. Ватага стихла.
— Ви нині круглі сироти, — сказав Григорій, вдивляючися у посмутнілі брунатні лиця.
— Доки живе козацька мати Січ, то запорожець не сирота, — промовив хтось із гурту.
— Немає більше Січі і Запорожжя...
— Ти зле жартуєш, хлопче! — скипів козак без вуха.
— Я не жартую.
— Брешеш!
— Зажди, Оверку, — спинив його Ничипір. — Григорій Савич не з тих, що брешуть. — Він пожував на сонці вигорілий, аж пожовтілий, вус. — Коли і хто?
— Днів двадцять тому... Армія, що повернулася з війни турецької...
Григорій все розповів, що знав про мирну здачу Січі, про втечу братчиків кудись на низ, до турків.
Ватага нижче й нижче хилила буйні голови. Коли замовк Григорій, мовчала теж, закам'янівши, неначе жінка Лотова, що побачила, як гине рідне місто.
— Це страшний суд... — озвався першим Доля.
— Хай будуть прокляті усі царі й царята!
— І розверзеться під тим земля, хто вкоротив козацтву віку!..
Кляли, молилися, втирали нишком сльози. А потім сіли стомлено в траву обабіч шляху, вже не ховаючись, не боячись, що нападуть зненацька на їхній табір. Коли в людини забрали все, для чого вона жила, — смерть не страшна.
— Слід пом'янути неньку, — сказав старий без вуха й зиркнув на Долю. — А ке сюди баклаги!
— Товариство, ми ж у поході!.. —озвався хтось несміливо.
— Віднині ми в поході вічно, — сказав Ничипір. — І вічно дома: де ми, там Січ... Сідай і ти, Григорію, та випий з нами! Тепер ми всі бурлаки. Як ті нещасні душі, яким немає місця і на землі, й на небі...
Поналивали кому у що — від казанка до пригорщі. Пили похмуро, похапцем, немов хотіли скоріше впитися, втопити розум, вирвати із серця біль-образу. Знов наливали і знов пили.
Та хміль не брав: горілкою, як і сльозами, не допоможеш горю.
— Як же тепер нам жити? — подумав уголос Доля. — Куди не ткнись — чужі багнети... Ватага стихла, нашорошила вуха.
— Як бог пошле, — сказав Оверко.
— Бог уже послав, спасибі йому за ласку! — промовив Доля грізно. — Коли б він був при розумі, то й ми були б при щасті! А то сидить і лупав, як той козел, очима.
Сковорода дивився журно на цих ізгоїв, що зупинилися на роздоріжжі й не можуть вирішити, куди йти. Підеш наліво — залшпшнсн без голови, підеш праворуч — погубиш душу, а попрямуєш — хтозна, що буде, але назад не вернешся...
— А мо', братове, у монастир податися та пересидіти лиху годину? — спитав Нечипір. — У мене є тут недалечке приятель...
— Лиха година наша — немов собача пісня, — сказав Оверко. — Сідниць не хватить, щоб пересидіти.
— Хоч поки стихне трохи... Тим часом щось придумаємо, — не відступав отаман. — Отець Лаврентій виручить!
— А може... Згода!
— Згода!
Повеселішала, заворушилась братія, готова йти хоч бісу в зуби, аби не пану в руки.
— Отця Лаврентія уже нема, — сказав Григорій. Йому сьогодні випало віщати все недобре.
— Помер?!
— Зітлів на пні...
Ничипір перехрестився, за ним ватага. Запала тиша, густа, як ніч, налита вщерть, як хмара, що народжує бурі.
— Тоді гульнемо, хлопці! — гукнув Ничипір. — Потішим душі праведні Залізняка, і Ґонти, і Пугача!
— Гульнемо!
— Помсти!
— Кари!
Отаман звівся й підніс пернач.
— Григорію, я маю зайву шаблю...
— Спасибі, батьку, за честь, за шану, — вклонився низько Сковорода. — У мене інша зброя.
— Як завжди — слово?
— Істинно.
— Ну що ж, прощай!
— Прощайте. Хай береже вас доля!
— Побережу! — сказав Ничипір весело й заткнув пернач за пояс. — Оверку, веди до лісу хлопців. Знайдіть струмок, спочиньте й причепуріться перед великим ділом. Я проведу Григорія.
Прощались мовчки, впевнені, що це остання зустріч. Небавом Доля ступив з дороги, дістав із піхов шаблю й зрубав кленка.
— Зроблю на згадку палицю, — сказав, обстругуючи. — Собак відгонитимеш...
З гущавини, куди пішла ватага, знялася пісня. Така сумна й така споріднена з сіромою, яка співала, що, прислухаючись, Григорій ледве дихав. Святая мить — народжувалася чи воскресала пісня...
"Добрий вечір тобі, зелена діброво!
Переночуй хоч ніченьку мене молодого..."
"Не переночую, бо славоньку чую
А про твою, козаченьку, голову буйную..."
— Григоре Савичу, що ж це на світі діється? — спитав тим часом Доля.
— Пошились, батьку, в дурні...
"Добрий вечір тобі, ти, темний байраче!
Переночуй хоч ніченьку та волю козачу!"
"Не переночую, бо жаль мені буде, —
Щось у лузі сизий голуб жалібненько гуде...