Не проминули і Каліграфа.
— Глядите, братцы, чудо! — гукнув якийсь дотепник.
— Где, где, Петруха?
— Господь услышал молитвы наши слезные — послал попа!
— А что, Петруха, в Москве попов-та нету?
— Ни одного!..
— От лихомовці, таке верзуть... — сердито буркнув Каліграф, втягнув у плечі голову і заховався за Григорія.
Колегіум, або Слов'яно-греко-латинська академія, був у Китай-городі, у Заіконно-Спаськім монастирі.
Минувши Красну площу, ямщик узяв праворуч, у вир торговиці. Чого тут тільки не продавали! Оливки, книги, цукор, лимони, ліжка, рибу, вино, ікру, панчохи, сідла, хутра, китайські таці, пряники, каптани, чоботи... Стояв гармидер, стугін, сміх, лайки, крики... Присягалися, тягли за поли, бігли слідом за возом і віддавали "почти что даром" такий товар, якому немає в світі рівного.
Каліграф не міг на місці всидіти. Розгрібаючи ногами сіно, нахилявся, брав то одне, то друге, питав ціну, прицмокував, давав удвічі менше. Його великі, трохи булькаті очі світилися вогнем захоплення, блаженством, щастям. Здавалося, святий отець от-от зіскочить із воза, підтиче поли ряси і щезне в ярмарку, неначе риба в морі.
— Що, Володимире, натура рветься з клітки? — спитав Григорій. Спитав без злого умислу, пожартував, та Каліграф згорнувся, притих, сховався за іпостась пророка. Сидів, як сич, надувшись, не озивався и словом і не звертав уваги на ярмарковий люд.
— Тпру, тпру, залетные! — гукнув ямщик, як порівнялися з новою брамою. — Вот вам и Спас, что за иконой.
Перехрестившись тричі, Каліграф підвівся, обтрусив із ряси сіно, пригладив бороду й звелів Григорієві, немовби той у нього був послушником:
— Бери сакви, барило й занось у двір. А я піду до ректора.
Колегіум тут мав убогий вигляд. На темно-сірих стінах — сліди пожежі. Брудні маленькі вікна дивилися на світ з німою тугою. Із глибини тісного двору тягло старими щами, несвіжим м'ясом та перекислим хлібом. Лише церкви стояли горді, пишні, немов царівни серед юрби прислужниць. Попи й монахи були також доглянуті. А бурсаки — о господи! — ледве тягали ноги. Худі, нечесані, у каптанах із чужих плечей, вони снували тінями, мов грішні душі и пеклі.
Григорій озирнувся на вже зачинену міцну дубову браму і взяв на плечі торбу. Земля пекла підошви, давили мури, стискалося серце в передчутті чогось тяжкого, похмурого...
З архімандритських келій бадьоро вийшов Каліграф. Він ледве стримував свою велику радість. Проте чим менша ставала віддаль між ним і приятелем, тим більше смуток перемагав веселість.
— Ну, як?
— Зі мною все гаразд, а от із тобою... — промовив скрушно Каліграф. — Владика каже...
— І слава богу! — зрадів Григорій.
— Звичайно, па все е воля божа, — протяг смиренно Каліграф. — Проте... Я розмовляв із префектом... — примружив ліве око, немов прицілюючись, — і він сказав... коли б гостинець добрий.
— Ой, не бери гріха на душу! — пожартував Григорій. — Чи ти забув, що швидше верблюд пролізе у вушко голки, ніж грішники в царство небесне?
— А ми покаємося...
— Ну, я пішов, — промовив твердо Сковорода. — Бувай здоровий! Vale!
— Лишайся, Грицьку! — простяг благальне руки Каліграф.
— Noli me tangere. Alea jacta est! — спинив його Григорій. Поправив торбу, шапку й подався до брами. — Прощай, щасти тобі!
Каліграф підніс угору руку і так застиг. У сумі, а може, в роздумах, чи слід манити в клітку цю вільну, дивну душу, яка безстрашно летіла знову у безвість.
Лише на Красній площі Сковорода притишився. Ху, аж упрів! Так біг, немов за ним гонилася принаймні вовча Зграя. Чого, від кого? Не міг збагнути й сам. Але як тільки вирвався із штовханини тісних торгових вулиць на цей широкий, майже безлюдний простір, то й одлягло від серця. Мугикаючи якусь веселу пісеньку, а мо'. й таку мелодію, що народилася разом із добрим настроєм у ного душі, пішов неквапно площею. Праворуч трохи не до хмар здіймалися кремлівські стіни й вежі, а попереду, побіля спуску на Москворєцький міст, немов ватага велетнів у різнобарвних чалмах, стояв чарівний красень — храм Василія Блаженного. На тлі собору, ніби бородавка на рівнім тілі площі, темніло всіма забуте нині жахливе Лобне місце. Віками тут царі й бояри четвертували волю.
Григорій узяв праворуч, щоб обійти цей пострах, і запитав у пана, що прямував назустріч:
— Скажіть, добродію, а де тут університет? Пан зміряв грізним поглядом від голови до ніг цього нахабу в старім каптані і відповів, збиткуючись:
— Был раньше здесь. — Кивнув на Лобне місце. — А нынче — уж двадцать лет как на Болотной площади. Так что беги, поучат!
Дотепний, бісів дука!
Спитав іще у трьох, уже простіших, але не взнав нічого. Вони були б і раді допомогти йому, але й самі не відали.
Нарешті біля собору вгледів двох модно вбраних джинджиків. Позадиравши голови, вони дивилися на мальовничі бані й перемовлялися. Наблизившись, Сковорода почув німецьку мову і запитав:
— Sagen Sie bitte, wo ist hier die neue Universitat?
Ті обернулися й закам'яніли з подиву.
— Сковородо! Григорію! — гукнули разом і, розпростерши руки, пішли на нього.
О господи, це ж діоскури, Грипько Козицький та Миколай Мотоніс!
Поцілувавшись із хлопцями, Сковорода пригорнув їх міцно, немов боявся, що то мана, яка ось-ось розтане.
— Ну, як ти, де ти? — спитав Козицький. Він не змінився зовсім — худий, високий, з гарячим блиском у голубих очах.
— Я — тут, — сказав Григорій.
— А де живеш, де трудишся?
— Ніде.
— Ти не жартуєш? — спитав Козицький і посмутнів, замислився.
— Як перед богом.
— А нам казали, що ти в Колегіумі у Переяславі... — протяг Мотоніс журно.
— Був, та загув. Прогнав епіскоп за незнання поетики.
— Поетики? — перепитав Мотоніс і засміявся. — Та хто ж від тебе краще знає!
— А як же ви? — обняв їх знову Сковорода. — Вже тут чи й досі в Лейпцігу?
— Ще там. Вчимося коштом Академії, — сказав Козицький.
— Німецької?
— Санкт-петербурзької. Ось приїздили по грошенята й одяг...
— За що служити вічно їй присягалися, — додав Мотоніс, простягши руку, мов кладучи на біблію. Він був кремезний, жилавий і, мабуть, тому поруч із гінким товаришем здавався дужим дубом.
— Ну ви й везучі, хлопці! — позаздрив щиро Сковорода. — Вчитеся стільки років...