— Вона ж своя вам...
— Нехай хоч мати рідна — не відпущу! А ти, блаженний бовдуре, — знов зашипіла люто, — під тином здохнеш ..
Добридень у вашу хату, пані, — з'явився вчасно староста. — Пан Стефан дома?
Паньматку мов облили водою.
— Немає, — буркнула. — У Підставки повіявся.
— То я зайду пізніше.
— Ззясди, він має бути скоро! — сердито гиркпула й пішла в пекарню переганяти на гречку кухарів.
Васько уже сидів за книжкою. Підвівся і привітався першим.
Насторожено зиркнув на вчителя (напевно, чув "баталію"), дістав перо з шухляди и почав загострювати позолоченим кривим кинджалом.
"Я міг би вчити сотню... — зітхнув Григорій тяжко. — А тут тупцюй біля одного пуцьверінка..."
— Ну як, Василю, вже прочитав про гладіаторів? — спитав, гамуючи свою неприязнь.
— Еге. І навіть переклав, — промовив радо хлопець.
— І все второпав?
Панич кивнув.
— Скажи мені, як перекласти "гладіус"?
— Меч.
— А "пугнус"?
— Кулак.
— Ну й паненя! — прошепотів хтось третій. — Таке мале...
Біля дверей стояв коврайський староста.
— Що ви хотіли, дядьку? — спитав Григорій різко.
— Та я нічого... Взяла цікавість глянути... Я ж тільки зиму вчився, та й то в дяка-п'янички...
Сковорода махнув рукою і обернувся до панича.
— Гладіатори — що це за люди?
— Бійці, що билися на арені. Перед початком бою вони кричали: "Здрастуй, імператоре, готові вмерти вітають тебе!"
— А думали? Те, що й кричали?
— Звичайно. Вони ж були рабами, — знизав плечима хлопець.
— Ти мислиш, як свиняча голова! — сказав Григорій. — По-твоєму, раби вмирають із вискоком?
Васько насумрився. Довбав кинджалом тендітний польський столик і, мов їжак, сопів.
— Не руш стола! — забрав кинджал Григорій. Не спостеріг, як третій лишній зслиз. Зівнув з полегкістю: страх не любив, коли у класі були сторонні люди.
— Ну, добре, — проказав примирливо. — Підемо далі. Сьогодні ми познайомимося з пасивним станом... Немов борвій, влетіла пані і закричала:
— Хам, хам! Шарпак нещасний! Ти, ти — свиняча голова! Мій син — шляхтич вродзьоний, і ти не вартий його мізинця, хаме!
Вона припала до панича, поцілувала в голову й завуркотіла:
— Розумник мій, моя ти крихітка... Не бійся, пташечко, я не дозволю тебе замучити! Ходім, дитинко, я нагодую тебе вареничками...
Сокорячи отак, вона взяла під пахви хлопця (мов гладіатора, який конав од рани) і повела в покої.
— Я ще не хочу їсти, я буду тута!.. — волав Васько. Даремно.
Григорій сів на лаву, вхопив у руки голову і застогнав:
— О господи! За віщо ти покарав так тяжко свою людину, своє створіння кревне, віднявши розум?!
Вже по обіді молодики знайшли в саду Григорія і повели до пана.
Томара сидів, мов Юлій Цезар, яснетений, схудлий у безперервних мандрах по хуторах та різних інших маетностях, що порозкидані ледь не по всій Гетьманщині, він був величний, грізний. Насупив чорні, густі, мов щітка, брови й проказав:
— Пробач, Григорію, ти добрий вчитель, але я мушу тобі відмовити... Візьми ось таляр на дорогу. Мені, звичайно, жаль...
— Пожаліли вовки кобилу... — сказав Григорій.
Томара рвучко звівся, жбурнув на стіл потертий срібний таляр і швидко вийшов.
Vale! ' Кінець-початок знову... Щось умирає і щось нове народжується. Ні, не вмирає, а переходить у нетлінний спогад і залишається навіки в серці. Минувшина — найбільший скарб наш, духовний щит, високопробний досвід. Людина з самим лише сьогоднішнім — мов деревце без кореня...
І не помітив, як опинився в своїй кімнаті. Поклав каптан у торбу, зверху книжки, сопілку. Вийшов. Біля колон постояв трохи — не міг піти, не подивившись ще раз у потьмянілі очі свого кохання, свого земного сонечка, що закотилося, не насіявшись. Воно зійде, напевне, і знов світитиме, та не для нього, а для Іванка, чи, мо, для когось іншого. Недовідомі путі господні і... панські примхи.
— Мар'яну кудись послала пані, — сказав хтось тихо поруч.
Обернувшись, зустрівся поглядом із молодиком.
— Ну, будь здоров, Іване, — подав хлопчині руку.
— Не гнівайтесь на мене, пане вчителю... — промовив той, похнюпившись. — Я теж люблю... люблю без пам'яті! Григорій ковтнув клубок, що підступив до горла.
— Шануй її, не зобиджай і не давай в наругу... Така одна на світі...
— Та я умру за неї! — аж стрепенувся парубок.
— Прощай.
— Прощайте... З богом!
Над Ковраем на захід летіли сірі хмари. Обабіч шляху, як море, грали безкраї панські пшениці, шуміли стиха вже золотавим колосом. Десь підпадьомкав перепел. Гули джмелі. 1 ластівки крильми черкали небо...
— Григоре Савичу! Пане учителю! — почулось нагло. Хтось біг слідом, махав руками и просив заждати.
Сковорода зняв шапку, щоб освіжило голову. Нараз усміхнувся: тримаючи матню в руках, біг навздогінці Брус.
— Таки прогнав... триклятий дука... — промовив зло, віддихуючись. — Мені сказав Іванко... а я не міг повірити... Куди ж ви?
— Світ великий.
— Мо, поживіть у мене? За побратима, за батька рідного...
— Ні, я піду. Спасибі, брате!
— Коли сутужно буде — прошу ласкаво, останній кусень — ваш. Сковорода розчулився. Почав прощатись поспіхом.
— Нехай щастить вам доля!
Брус ухопив кістляву вчителеву руку й поцілував.
— Ну що ви, дядьку?! —стенувсь Григорій. — Як вам не соромно? Я ж не священик.
— Я цілуватиму ваші сліди... — промовив Брус схвильовано. — Я знову став людиною...
Григорій обняв ного, тицьнувсь губами в пропахлі димом вуса і, наче п'яний, пішов у степ, на сонце.
Не оглядався, а ніби бачив село, 1 ліс, і річку, і вітряки, і навіть Бруса, який стояв і плакав... Прощай, минувшино! Добридень тобі, прийдешнє! Яке ти — хтозна. Які шляхи ведуть до тебе...
Спинився. Справді, куди йти? Земля лежить на всі чотири боки, над головою небо... І ти один-однісінький!
Ти, і земля, і небо...
Зате свобода, вольність! Що захотів, те й робиш. Іти — ідеш, лягти — лягаєш, писати вірші — дістав папір і пишеш!.. Краса, гармонія! Щасливий, ти маєш те, до чого прагнуть люди, за що воюють, ідуть на смерть, на муки!
Поправив торбу, сховав за пазуху пропахлу вітром бирку й пішов розмашисте, неначе знав, куди йти, яку дорогу вибрати.
Над голубим Супоем, удалині, під сонцем, кудись летіли вихором золотогрив! баскі козацькі коні, і їхнє тоскне іржання пливло над мідним передвечірнім степом, як благовіст, як музика...