— Тридцять чотири! — проголосив коврайський Архімед.
— Оце так штука — і борг заплатимо, й на всіх горілки купимо! — промовив староста. — Давайте лишок, я побіжу до шинку.
Доки отямилися, уже минав четверту хату. От тобі й на! Один злякався й чкурнув, закинувши на плечі ноги. Казан громадський тріснув...
— До пана Стефана! — гукнув Іванко, піднявши бриль із грішми. — За волю Бруса!
Посунули один за одним у нешироку браму. Рішучі, стихлі, сповнені чуття братерства, гідності й самоповаги.
Томара вийнібв похмурий, грізний. Поклав на шаблю руку, оглянув натовп і запитав:
— З чім бог послав? — Скривився посмішкою: — Такі поважні гості...
— Принесли борг за Бруса, — сказав Іванко і простягнув Томарі гроші. Той склав на грудях руки.
— Він розплатився вчора.
— Чим розплатився? Волею!
—— А те нехай вас не обходить.
— Ви скоро всіх затягнете в свої тенета!
— Багатієте на наших злиднях!
— У шляхту лізете по наших спинах, виродки! Томара рвонув із піхов шаблю. Все ж не піддався такій спокусі. Дістав папір з кишені і показав громаді.
— Ось тут написано рукою Бруса, що він віднині підданець, моє майно...
— Іуда! За тридцять срібників завдав у рабство брата!
— Повісити!
— Спалити з кодлом!
Юрба кипіла. Подекуди вже заблищали шаблі. Запахло кров'ю.
І тут Григорій ступив рішуче до пана Стефана, мало не силою забрав папір, проглянув, чи це розписка Бруса, й пішов неквапно до воріт. Лишивши бриля з грошима в ногах Томари, громада, все ще гудучи, рушила услід за ним.
— До Бруса!
— В шинок!
— А е ще порох у порохівницях!
Раділи, немовби діти. Відчули силу, перед якою й срібляник-дука їхній — ніщо, облуда моці, в шовки та сукна вбраний курляндський вилупок.
Русальний тиждень був іеплиіі, лагідний. Щоранку ясно вставало сонце, а по обіді над Ковраем збиралися важкі водою хмари і поливали землю громами, зливами та блискавками. Хліба росли високі, буйні; тужавіли червоним соком вишні, а зеленаві, ще невеличкі яблука все більше хилили віття долу і так пахтіли після грози, надвечір, що голова йшла обертом. А ночі... Які стояли ночі! Ласкаві, мрійні, заквітчані рожевим цвітом зір, пропахлі зіллям, наповнені п'янким повітрям і солов'їним щебетом!
У житті Григорія ще не було ніколи такого чуда-літа, таких ночей, такого щастя, що розпирало груди і забувало подих. Навіть образливе мовчання пана Стефана й погорда пані після невдачі з Брусом не зачіпали його нітрохи, були байдужі, як погрозові хмари, що затуляли сонце намить чи дві. Йому світила його зоря, його Мар'яна! Блакитноока панська покоївка, неначе теплий весняний вітер, зламала кригу в його душі, розворушила, збурила і розлила нестримну синю повінь. Де б не ходив, що б не робив — перед очима стояли мревом її сорочка в червоно-чорних маках, веселий, ніжний погляд і льон коси. З тривогою і одночасно з радістю він прислухався до того дива, яке творилося у нього в серці, і все частіше марив людським звичайним щастям.
На брикси ввечері, коли дівчата й хлопці зійшлись за річкою навпроти греблі, щоб попрощатися на цілий рік із русалками, Сковорода знайшов Мар'яну біля одного з вогнищ, узяв за руку й повів у ніч.
Іванко глянув услід їм журно-журно, а потім крикнув весело в густу петрівську темінь:
— Мар'яно, гляди учителя, бо ще русалки вкрадуть!
— Остерігайся, аби тебе не вкрали!
— Кому я треба... — зітхнув сердешний нарубок.
Ой біжить, біжить мала дівчина,
А за нею русалочка... —
знялася в небо пісня і попливла, полинула над сонним лісом, степом, над туманами річки...
Зіщулившись, Мар'яна лячно притулилася до Григорія й прошепотіла:
— Як ви гадаєте, русалки вже поховалися чи ще довкола бродять?
Григорій не відповів. Натомість обняв за плечі дівчину і пригорнув до себе. Вона притихла, мов пташеня в долоні, затамувала подих.
Ледве не з кожним кроком пітьма світлішала, а небо вищало. Палахкотіли позаду вогнища, і невиразні тіні то ви ростали, то раптом зменшувалися.
Над головами шугали зрідка кажани чи то якісь нічні незнані птиці. А солов'ї перекидалися через ставок і річку піснями, трелями, немов сільські, садові змагалися з тими, що прижилися в лісі.
— В Піщаній, кажуть, залоскотали одного хлопця... — озвалась знову дівчина.
— Хто?
— Водяні дівчата...
— Чи можуть залоскотати ті, яких нема на світі? — спитав Григорій і засміявся.
— Але ж русалки є... Вони весь тиждень ходять... Біля вогнів співали іншої.
Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили, Та наших дівочок не ловили...
І солов'ї, і пісня, і стукіт серця зливалися в одну хвилюючу казкову музику, яка підносила і душу, й тіло, немов на дужих крилах.
В якомусь захваті, не знанім досі, Сковорода спинився на лісовій галявині, залитій зорями та луговими квітами, повернув лицем до себе дівчину й, не випускаючи її з обіймів, зашепотів схвильовано:
— Мар'яно, серденько... Чи ти пішла б за мене?
— Пішла б, — сказала просто дівчина. Григорій ледь не заплакав од радості. Взяв у долоні ясну голівку дівчини і запитав:
— А чи ти відаєш, що я не маю нічого в світі, окрім душі й сопілки? Вона кивнула.
— Що я, мов птах небесний, не жну, не сію?
— Хто жне і сіє, не завжди з хлібом, Грицю. Він занімів, здивований її земною мудрістю. Вдивляючись в її глибокі очі, де відбивалися зорі, спитав небавом:
— И тобі не лячно віддатися за козака, що голий, неначе гіль?
— Ти — багатир. Ти маєш добрий розум... Ну, а крім того — волю...
Нараз Григорія неначе громом ударило. Мар'яна ж підданка, кріпачка, панська власність!
Він пригорнув у відчаї до себе дівчину і, задихаючись від сліз, що стали йому в горлі, промовив:
— А як же пан і пані? Ти ж... ти ж...
— Мене відпустять, змилуються, — сказала глухо дівчина.
— Зайду до пана вранці і попрошу.
В грудях у нього щось обірвалося й лягло холодним каменем. Не мав надії й крихти. Ще не було такого пана...
— Ні, я сама, — озвалась тихо дівчина. Легенько вивільнилася з його обіймів, — Благатиму саму паньматку. Вона ж моя землячка і навіть трохи родичка... Невже не зглянеться на нашу долю...
Мовчазні, скорбні, мов із хреста познімані, прийшли назад, до греблі, де ще горіли вогнища й дівчата з хлопцями справляли проводи казковим духам літа.