— Ти так говориш, наче я…. досліджую, — зітхнула Надія.
— Чи я не знаю твого фаху ? Я тільки хочу, щоб ти замислилась: звідки? як? навіщо?
Іван Мудрий замовк, аж доки не скінчився Андріївський узвіз, і вони опинилися на Подолі біля реставрованої ротонди із Самсоном, що роздирає левові пащу: звідти мають политися цівки води.
— От бачиш, — Іван кивнув у бік ротонди, — отак і Наука намагається видобути Істину з Природи.
— І що ж, ця твоя антена…
— Авжеж! Гравітаційна антена допоможе мені зробити переворот у світовій науці.
Очі йому жевріли завзяттям, і Надіїне серце стиснулось у передчутті чогось лихого. Що з ним сталося? Він ще не був таким несамовитим… Якась манія…
День розгорявся, Андріївська церква вгорі, під самісіньким небом, купалася в золоті.
— Правда, гарно? — обізвалась Надія, завваживши, що Іван дивиться на ажурні хрести піднебесного храму.
— Гарно… — сказав замислено. — Але навряд чи мені вдасться скористатись ними… Розумієш, Граві-таційну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього підходить якнай-краще. Сигнали підуть одночасно в трьох напрямках. У зеніт і горизонтально.
Надія прикусила губу і з острахом зиркнула на нього з-під хутряної шапочки.
Раптом Іван клацнув пальцями і вигукнув:
— Евріка! Ідемо на Печерськ. Лаврська дзвіниця, сподіваюся, не так охороняється, як ці музеї. До того ж вона ще й вища.
Ой як хотілося Надії відговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Іванову впертість, не обмови-лася й словом.
У гущавині придніпровських парків на Печерську ще де-не-де біліли латки снігу, дерева, вловлюючи те-пло, полоскали гілля в прозорій синяві повітряного океану. І над усім високо в небі сяяли золоті бані Лаври.
Настрій у Надії кращав, душа ніби виходила із нервового заціпеніння. У парку, хоч і безлюдному, легко дихалось.
— Бачиш, як високо? — Іван кивнув у бік Лаври. — Дзвіниця — наче ракета, націлена в космос! Але я пошлю в небо мирні запити, мушу дізнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.
— Про що ти говориш? — здивувалася Надія.
— А ось про це все, — крутнув головою Іван, — про Землю і Сонце, Галактику і людину. Мені хочеться цього знання так само, як спраглому мандрівникові в пустелі хочеться води.
Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.
— Але ж такі масштаби… — Надія поглянула на Сонце. — Експерименти проводяться все-таки в лабо-раторії.
— Може, це і є лабораторія, — твердо, без вагання сказав Іван. — Звідки знати? Що ж до розмірів, то… все це ілюзія. Ні відстані, ані рух не можна визначити абсолютно. Усе на світі відносне. Ми навіть не знаємо, великий наш Всесвіт чи навпаки — маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собі, що, поки ти спиш, Всесвіт узяв та й зменшився до розмірів, скажімо, горошини. В однаковій пропорції поменшало Сонце і Земля, атоми й молекули, все-все. І ми, звичайно.
— Цікаво, що ж би сталося?
— Прокинувшись, ти б і не помітила цих змін. От тобі й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертації, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собі мріємо та зітхаємо.
— Та ні, Іване, ми — люди, а не піддослідні кролики. Цією думкою треба пройнятися, тоді й життя буде повноцінне.
Він аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досі сумирної На-дії.
— Саме тому, що ми — люди, я й хочу дійти Істини. Зрозуміла?
Надія знизала плечима, мовляв, доходь, хіба я заперечую?
Згадався епізод кількарічної давності, ще з студентських часів. Тоді їх щоосені возили на Житомирщину збирати хміль. Якось довелося працювати поблизу річечки, через яку будувався новий міст. Робота йшла — як море горить. Радгоспівські будівельники сяк-так поклали на дві дерев’яні палі довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домівках. Котрась із дівчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежала на траві, по ній пройти — раз плюнуть, а над прірвою — не кожен зважиться, хоч висота не бі-льше чотирьох–п’яти метрів. Перший же з хлопців, котрий хотів спростувати це твердження, не ступив і п’яти кроків, сів, обхопивши колоду ногами, а тоді назад, назад… Іван тільки мружився, ніби прицілюючись, а тоді вигукнув: "А я пройду!" Дівчата, затамувавши подих, дивились на відчайдуха. Спочатку він ступав упевнено, далі кроки уповільнились, ще, ще, скоро середина, і тут Іван схитнувся, не встояв і шубовснув у холодну воду. Надія скрикнула і заплющила очі: внизу стирчали старі палі… Коли поглянула, Іван вибирався на берег — ці-лий і неушкоджений. Хоч як його відмовляли, він знову і знову ступав на колоду. Надія з захопленням і жахом дивилась, як він падав вниз, подумки давала собі обітницю любити його, хоч і покалічиться. Нарешті таки пройшов! Потім навіть пробіг…
Надія зітхнула: і зараз він такий самий, не змінився й трішки.
До Лаври вони зайшли знизу, з боку Дніпра, піднімаючись вузькою стежкою попід старезним муром. Пе-ред проходом на бруківку Надія зупинилась.
— Поглянь, — показала вгору на будинок Музею стародруків, що ніби плив понад верховіттям. — Ба-чиш, он балкончик? Туди виходив Тарас Шевченко. З того балкона він милувався Дніпровими схилами. Може, й малював.
Трохи постояли, дивлячись на той історичний балкон, а тоді пішли попід високими контрфорсами до ру-їн Успенського собору. За ним, обрамлена чорними стовбурами дерев, вивищувалась багатоярусна, білоколонна дзвіниця. Надія зачарованим поглядом окинула цю дивовижу — ярус за ярусом, аж до золотої бані, увінчаної сяючим хрестом.
— Яка краса! Зверни увагу на пропорції.
— Мені головне — висота, — обізвався Іван. — Чим далі від центру землі — тим більше шансів на успіх. Якби мою антену встановити на супутнику… Але де там! Скажуть, божевільний, це точно. Якщо тут нічого не вийде, — кивнув на дзвіницю, — подамся на Кавказ, у гори. На Ельбрусі працює канатна дорога. От тільки з фінансами скрутно.
Надія похитала головою:
— Бач, якби ти не займався химерами, то вже став би доктором. А то ще й не кандидат… Он твої това-риші…