Гранатовий браслет

Сторінка 3 з 15

Олександр Купрін

— В одній антикварній крамничці. Адже ти знаєш моє уподобання — ритися в старовинному мотлосі. От я й набрела на цей молитовник. Подивись, бачиш, як тут орнамент робить фігуру хреста. Правда, я знайшла лише одну оправу, решту все довелось придумати — листочки, застіжки, олівець! Але Моллі не зовсім не хотів мене зрозуміти, як я йому не тлумачила. Застіжки повинні були бути в такому ж стилі, як і весь візерунок, матові, старого золота, тонкої різьби, а він бог знає що зробив. Зате ланцюжок справжній венеціанський, дуже давній.

Віра ласкаво погладила чудесну оправу.

— Яка глибока давнина!.. Скільки може бути цій книжці? — запитала вона.

— Я боюсь визначити точно. Приблизно кінець сімнадцятого століття, середина вісімнадцятого...

— Як дивно, — сказала Віра з задумливою посмішкою. — Ось я тримаю в своїх руках річ, якої, може, торкались руки маркізи Помпадур або самої королеви Антуанети... А знаєш Анно, це лише тобі могла прийти в голову шалена думка переробити молитовник на жіночий carnet*1. Проте, все-таки ходімо подивимось, що там у нас робиться.

Вони пройшли в будинок через велику кам'яну терасу, зі всіх боків закриту густими шпалерами винограду "Ізабела". Чорні рясні грона, що видихали легкий запах полуниць, важко звисали між темною, де-не-де позолоченою сонцем зеленню. По всій терасі розливалось зелене півсвітло, від якого обличчя жінок одразу зблідли.

— Ти велиш тут накривати? — запитала Анна.

— Атож, я сама так думала спочатку... Але тепер вечори такі холодні. Вже краще в їдальні. А чоловіки хай сюди виходять курити.

— Буде хто-небудь цікавий?

— Я ще не знаю, Знаю тільки, що буде наш дідусь.

— Ах, дідусь милий! Яка радість! — скрикнула Анна і сплеснула руками. — Я його, здається, сто років не бачила.

— Буде сестра Васі і, здається, професор Спєшников. Я вчора, Анночко, просто розум втратила.

Ти знаєш, що вони обидва люблять поїсти — і дідусь і професор. Та ні тут, ні в місті — нічого не дістанеш, ні за які гроші. Лука знайшов десь перепелів — замовив знайомому мисливцеві — і щось мудрує над ними. Ростбіф дістали порівняно непоганий — та ба!— неминучий ростбіф. Дуже добрі раки.

— Ну що ж, не так уже й погано. Ти не турбуйся. А втім, між нами, у тебе в самої є слабість смачно поїсти.

— Та буде й дещо рідке. Сьогодні вранці рибалка приніс морського півня. Я сама бачила. Просто якесь чудовисько. Навіть страшно.

Анна, жадібно цікава до всього, що її стосувалось і що не стосувалось, зараз же забажала, щоб їй принесли показати морського півня.

Прийшов високий, голений, жовтолиций кухар Лука з великим продовгуватим білим цебриком, якого він насилу тримав обережно за вушка, боячись розхлюпати воду на паркет.

— Дванадцять з половиною фунтів, ваша світлість, — сказав він з особливою кухарською гордістю. — Ми допіру важили.

Риба була надто велика для цебрика і лежала на дні, заломивши хвіст. Її луска вилискувала золотом, плавці були яскраво-червоного кольору, а від величезної хижої морди відходили в боки двоє ніжіноголубих складчастих, як віяло, довгих крил. Морський півень був живий і посилено працював зябрами.

Молодша сестра обережно доторкнулась мізинцем до голови риби. Але півень несподівано сплеснув хвостом, і Анна з виском відсмикнула руку.

— Можете не турбуватись, ваша світлість, все в кращому вигляді влаштуємо, — сказав кухар, який, певно, розумів тривогу Анни. — Тільки що болгарин приніс дві дині. Ананасні. На манір вроді як канталупи, тільки запах далеко ароматніший. І ще осмілюсь запитати вашу світлість, яку підливу накажете подавати до півня: тартар чи польську, а то можна просто сухарі в маслі?

— Роби, як знаєш. Іди! — наказала княгиня.

IV

Після п'ятої години почали з'їжджатися гості. Князь Василь Львович привіз з собою вдову-сестру Людмилу Львівну, по чоловікові Дурасову, повну, добродушну і надзвичайно мовчазну жінку; світського молодого, багатого шалапута і гульвісу Васючка, якого все місто знало під цим фамільярним ім'ям, дуже приємного в товаристві умінням співати й декламувати, а також влаштовувати живі картини, спектаклі і благодійні ярмарки; знамениту піаністку Женні Рейтер, подругу княгині Віри по Смошівному інституту, а також свого шурина Миколу Миколайовича.

За ними приїхали на автомобілі чоловік Анни з голеним, товстим, потворно великим професором Спієшниковим і з місцевим віце-губернатором фон, Зекком.

Пізніше від інших приїхав генерал Аносов, у доброму найманому ландо, в супроводі двох офіцерів: штабного полковника Пономарьова, передчасно постарілої, худої, жовчної людини, виснаженої непосильною канцелярською працею, і гвардійського гусарського поручика Бахтинського, що славився в Петербурзі як кращий танцюрист і незрівнянний розпорядник балів.

Генерал Аносов, огрядний, високий, срібний старик, важко злазив з підніжки, тримаючись однією рукою за поручні козел, а другою — за задок екіпажа. В лівій руці він тримав слуховим ріжок, а в правій — палку з гумовим наконечником. У нього було велике, грубе, червоне обличчя з м'ясистим носом і з тим добродушно-величним, трохи презирливим виразом у примружених очах, розташованих променистими, підпухлими півколами, який властивий мужнім і простим людям, які бачили часто і близько перед своїми очима небезпеку і смерть. Обидві сестри, здалеку впізнавши його, підбігли до коляски якраз вчасно, щоб напівжартома, напівсерйозно підтримати його з обох боків під руки.

— Наче... архієрея! — сказав генерал ласкавим хриплуватим басом.

— Дідусю, миленький, дорогий! — говорила Віра тоном легкого докору. — Кожен день на вас чекаємо, а ви хоч би очі показали.

— Дідусь у нас на півдні всяку совість втратив, — засміялась Анна. — Можна було б, здається, згадати про хрещену дочку. А ви тримаєте себе донжуаном, безсоромник, і зовсім забули про наше існування...

Генерал, знявши кашкет з своєї величної голови, поцілував по черзі руки в обох сестер, потім цілував їх в щоки і знову в руку.

— Дівчатка... заждіть... не лайтесь, — говорив він, перемежаючи кожне слово віддихами, що походили від давнішньої задишки. — Слово честі... докторишки пронещасні... все літо купали мої ревматизми... в якомусь брудному... киселі... жахливо пахне... І не випускали... Ви перші... до кого приїхав... Страшенно радий... з вами побачитись... Як ся маєте? Ти, Вірочко... зовсім леді... дуже стала схожа... на покійну матір... Коли хрестити покличеш?