— Ну, далі ясно,— перебив Параску Тельнов. І даремно перебив.
— Що ясно? — блиснула на нього сухісінькими очима Параска (тільки що ж плакала!).— Ти ящиками з лавки тягаєш собі все, то тобі й ясно! А нам темненько. Ясно йому... Тобі теж отамо коло Якова місце!
— Це пр-ровокація!!! — закричав Тельнов, перехиляючись через червоний стіл до зали.
— Може, й провокація, но правда! — теж підхопився з місця лавошний вантажник Сьома Кухта.— Тільки не тягає ящики, а казьонними, копираційними кіньми возить. Я не раз бачив, так не догнав. Хіба з конем збіжиш?...
— То він од тебе втік,— зло усміхнулася Параска.— А я догнала б! Молоді хлопці-механізатори, що стовпилися під "гальоркою" і
пихкали цигарками, зареготіли, хтось із-поміж них крикнув весело-заохочувальним баском:
— Так його, Парасю, щоб аж дим ішов!
Мишко Чирва переливчасто свиснув зі своєї будки. Баба Вухналька спитала у своєї сусідки:
— Кого це вони хочуть бити?
Голова суду Микола Миколайович дзвонив по графину і казав скоромовкою:
— Товариші, товариші, це вже не суд, а базар і... якась кругова порука. Да-да-да!
"Да-да-да" він вимовив з погрозою в голосі, яка не личила йому. А Ява прогув, заплющившись:
— А що, побалакали з ними?.. Хіба з ними так балакають? З ними не такої грамоти треба знать! — І сміявся крізь стиснуті губи, самим носом.
І тут, піднявши руку над головою, устав голова сільради Круглик, чоловік іще молодий, але з авторитетом на обличчі. Голову прислали недавно із сусіднього скороченого району.
— Те, що робилося тільки що в залі,— сказав він, і всі одразу притихли, бо любили послухати нову людину,— називається анархізмом. А не таке діло, про яке сказано, що воно нехитре. Якщо й справді завкооперацією возить собі додому товари, то чого ж за ним пішки ганятися? У мене є службовий мотоцикл... і я ніколи його для доброго діла не пожалію. Але давайте, товариші, вирішимо спершу одну справу — про вчинок Якова Бруса.
— Хай заплатить бабі Мотрі за голову п'ятдесят рублів! — вихопився першим Сьома Кухта.
— Немає такого штрафу,— сказав голова суду,— А тільки є такі види покарання, зачитую: попередження, громадський осуд, громадська догана, пробачення, штраф у розмірі десяти карбованців. І штраф цей, товаришу Кухта, сплачується в державну касу, а не розкидається на всі боки... Це довідка для тих, хто не знає статуту товариського суду. А зараз колегія суду йде на нараду. Прошу встати, товариші.
Хто встав, хто ні, хто подався до виходу на перекур. У залі загули, загомоніли, а судді пішли в гримірувальну і зачинилися там.
Надворі вже давно споночіло, вмовк дикий голуб на сухому бересті, полетівши у гніздо до своєї голубки, у фойє походжала парочками молодь, ждучи танців — суд був їй не цікавий і видавався смішним,— а в глухому підгальорошному кутку зали якась язиката хутірська молодиця, похапцем облизуючи губи, розповідала жіноцтву:
— Поховали в Саєвичах одного діда недавно... А в нього грошики водилися. Тоді, після похорону, кинулася рідня: зберкнижку забули у діда витягти з костюма!.. Одкопали яму, а вона порожня... Ні діда, ні костюма, ні книжки...
... — Та не треба мені його грошей, аби тільки головочка загоїлася, бо грядки ж вибирати треба... ... — Чим же ви, діду, їсте?
— Та колись яснами їв, а тепереньки і ясен уже катма.
... — Ось побачиш, нічого йому не буде. Нуль цілих, нуль десятих, як казав один простуджений.
— Та ні, ми йому роги сьогодні таки покрутили!
Незабаром з гримірувальні вийшли судді, і голова-директор прочитав рішення: зобов'язати Якова Бруса вибачитися перед товаришкою Борозняк і оштрафувати його на десять карбованців.
— Гроші заплачу,— сказав Ява, не встаючи з місця. Як схоче, то і больничні заплачу, скільки вона там лежатиме — тиждень, два. А навколішки ставать не буду: хай вуличкою корову ганяє, тоді ніхто її не займе.
І перший пішов до виходу. Його провели мовчанкою.
На мосту Ява зупинився, щоб підождати Ваню-Ваню, сплюнув у чорну осінню річку — тільки латаття, попід берегами полискувало в пітьмі — і сказав:
— Яз вами ще побалакаю...
А від клубу в спину йому зухвало виводила радіола:
Червону руту
Не шукай вечорами...
І сміялася молодь.