Параня вийшла з вулички на головну дорогу і навернулась іти на долину до війта, але на скруті побачила купку людей, що йшли горі горою; межи ними пізнала війта,
— То ти, жінко? — скрикнули майже всі разом.
— Та я, прошу начальника ласки,— сказала Параня. Ну, вір же нині людям! Казали, що зарізав жінку...—
промовило піддурене начальство.
— От як люди; причиниться один, другий... До нас далеко,— боронили людську уломність присяжні.
— Зійшов з розуму? — спитав війт.
— Сирота я нещаслива!..— у відповідь заголосила Партія.
— Таких, бачусь, до Львова беруть? — обізвався один присяжний.
— Беруть? Треба відвезти й заплатити,— квасно з повагою сказав начальник.
— Що е, то е, але на річ треба подивитися, аби можна що врадити,— сказав другий присяжний — і повільно підіймалася сільська власть під гору. Позаду них ішла Параня, хлипаючи й утираючи червоні заплакані очі запаскою.
ГЛАВА ТРЕТЯ Ґ
Сонце підіймалося на небозводі щораз вище: щораз ширше розходилася вість о тім, що Гнат зійшов з розуму. І чим далі розходилася, тим дивоглядніші прибирала форми; тим страшнішою ставала й неймовірнішою. Для того щораз більший був рух на. головній дорозі; роїлося від людей на вузькій вуличці, що вела до хати Гнаткової.
Невеличке обійстя було залите людьми; сіни й хата повні цікавих. Вони входили й тиснулися, щоби побачити хворого* подивившись, поохкавшись, подивувавшись, відходили і ставали на подвір'ї, коло воріт, на вуличці. Розмовляли, розвідувались, допитувались о те саме по сто разів, маючи приємність слухати незвичайні речі.
Війт з присяжними і з Паранею прийшли на подвір'я. Люди рушилися; декотрі познімали капелюхи, розступаючися, більшість стояла як мур, не покидаючи свого вигідного становища.
— Проступіть же ся, люди! — кричав присяжний.— Ту начальник мають подивитися!
Почалась глота в тісних сінях. Начальство пробивало собі дорогу ліктями; товпа людей, перта ззаду, мов хвиля подавалась наперед. Люди опирались о піч, о стіл, о лаву: скрипіла постіль з великого людського напору.
— Та проступіть же ся! — кричали майже всі разом.
— Ото нарід поганий!
— Гірш худоби...
— Боже сохрани! Хату завалите!
— Та куда вступатися? Най тоті з сіней вийдуть!..
— Вступайся, не знати де?
— Мовчи! Знаєш, з ким говориш? — грізно кричить війт до стоячого неподвижно кремезного мужика.
— Аз ким же би? Та з вами...
— Мовчи, драбе!
— Який-єсь ми пан... За громадські гроші...
Війт позирає собачим оком у великій злості на мужика, але руки його сповиті товпою.
— Прийдеш ти!.. Я тебе!..— сичить він, як змія.
— Овва! — підсміхуючись, відповідає мужик.
Хворий лежав спокійно і шептав спаленими устами "старі отченаші".
На сіонській горі, Росте зілє, де мені...—
зачав молитися Гнат, але лайка і напір людей, що туй-туй не падали на постіль, перебивали йому в молитві.
— Молитву не дадуть змовити..— зі злобою в голосі сказав хворий; по хвилі молився далі:
Там мати божа спочивала, Свого синка шукала...
— Гнатку, люди зійшлися, може, би-сь сповідався? — похилившися д* ньому, пригадував хворому стоячий в головах хворого мужик.
— Може, єго пан біг любий простить,— охкали баби.
— Сину мій возлюбленний!
— Снив ми ся сон пречуденний...— голосно промовив Гнат і зачав розглядатися по людях.
В першім ряді стояв війт з присяжними; піт густими каплями котився з їх лиць.
— Іроде лукавий! Що-сь витріщив очі на мене? — поглядаючи на війта і його товаришів, говорив Гнат.— Кров людську ссете, поля свої шарварком обробляєте; хто з бідних не хоче вам панщину робити, фантуєте... Прийшли-сьте дивитися на мою муку?
Між народом зашуміло, як в улию, коли пасічник підкурить порохном: на всіх лицях видніла скрита радість і пробуджена злоба.
— Добре єму вповів! — шепнув мужик, що перед хвилею мав з війтом перепалку.
— Що правда, то правда,— чути було голос із-під вікна.
— З громадського лісу багачі возять, а бідному кимачка не дадуть,— говорили мужики в сінях голосно.
Старшина громадська стояла ні в сих ні в тих.
— Муку велику приймаю з божої руки; нечиста сила перла на мене всю ніч... Що я видів? Що я перетерпів!.. Сила божа помогла мені не датися єму. Нагорода за муку в божих руках,— говорив хворий, а всі підіймались на пальцях вгору, щоби побачити його.
— Виведіть мене з хати,— просив він стоячих коло хати. В хаті пішла суматоха. Люди тиснулися, виходячи з сіней
і : хати на подвір'я. Коли вже настільки проглотилося, що було вільне місце, підвели два мужики хворого з постелі. Він був блідий, як смерть; чорне волосся побільшувало ще блідість, лише рана за вухом і знаки на шиї червоніли. Очі його були тусклі,-а руки з синіми обручками на згибах, мов граблі, опустилися по боках.
Звільна вели, а майже несли хворого через хату, через сіни і посадили на подвір'ї на купці соломи,.накритій кожухом, і обложили з боків і ззаду подушками, щоб міг усидіти.
Люди обступили його тісним кругом; кождий шукав вищого місця, щоби подивитись на нього, лиш війт з присяжними відступив і стояв осторонь, коло плота.
— Як гадаєте, пану начальнику? — питав один присяжний.
— Та що маю гадати? Вар'ят...— відповів начальник.
— Правду пан начальник кажуть: що вар'ят, то вар'ят, нема що казати! — потвердили присяжні.
— Пішлете до Львова? — питали вони.
— Та хто пішле? Тепер робітний час... Хто буде везти? — нетерпеливо воркнув війт.
— Ба, от жінку хотів зарізати, а потому як що до чого прийде, хто буде відповідати, як не ми всі? — зачав розбирати річ присяжний, в котрого була на подвір'ї ціла гора кимаків з громадського лісу.
— Як не втихомириться, то треба би єго десь відлучити,— радив другий присяжний.
— Примкнеся єго в арешті...— подумавши трохи, сказав війт.
— Таки так,— потакнули присяжні і, спустивши носи, йшли поволі горі вуличкою, відказуючи на дивну вар'яцію Гната.
2
Люди стояли навколо Гната; одні шептали, другі кивали головами, треті вздихали, і часто було чути слівце "покая-ніє", котре у новицького мужика має багато значень. Він уживає того слівця, коли застане непорядок вдома, коли бачить яку забавну комедію або коли заскочать його які незвичайні речі.
— Приведіть Шуликів!..— промовив хворий.