Коли порон наблизився до містка, оба мужики вскочили до порона. Сказавши перевізникові "Славу", посідали на край порона і дивилися горі водою.
З
Сонце спускалося щораз нижче. Чим далі на захід, тим більше лисніла вода золото-червонавим блиском, а вдалині під горами, покритими дубиною, горіла, якби огненне море, ціла водна сіть Лімниці і Чечви, котра в тім місці до неї впливає. Легкий весняний вітерець переганяв біляві хмарки, зарум'янені на вид заходячого сонця: вони сунулися повільно, як стадо гусей, на полуднє в сторону гір, що з ступеня на ступінь пнуться щораз то вище, аж під самі хмари.
На першім ступені тих гір видніло облите червонавим блиском село Новиця; ясніла зірницею баня стоячої на горі церкви, окруженої вінцем високих тополь в парах з розложистими липами.
— Ще маємо кусень додому,— перший промовив гра-добур.
— Я ще більший, бо аж на Ялинку,— відповів Гнат.
— На вечір будемо дома; треба прискорити, завтра припадає рахманський великдень,— сказав Василенків, і оба вийшли з порона.
Вони йшли скоро зарінком, навертаючи в село Добрівля-ни, що вузькою а довгою полосою тяглися рівнобіжно до берега Лімниці і до полудневого пасма гір.
— Ра-ахма-нський великдень... Ходім: Шуличка зіпсує корову...— приспішуючи кроки, говорив дрижачим голосом Гнат.
В його голові був дивний нелад. Перед його очима кружили жовті колеса, котрі ставали щораз то більші, щораз то жовтіші. По його голові проходили дрощі; та знов пекуче гаряче палило його чашку. В його уяві ставали образи з Апокаліпсиса котрого він умів майже напам'ять. З-під останньої мужицької хати, котру минали в Добрівлянах, щирив до нього семиголовий звір львині зуби: його голови зливалися в дві голови Шуликів, змінялися в панича з люлькою в зубах і в червоній шапці і никли десь в рові під містком.
Так ішли вони оба мовчки через широкі оболоні, покриті різучкою та ситником. Чорніють там великі торфові чорні пліші, а на захід опираються оболоні, покраяні де-не-де на управні загони, о полуднево-східний скрут Лімниці; на схід кінчаться вони у підніжжя високого, покритого березовим та вільховим гущавником, горба. Попри дорогу стояли на оболоні громадки товару, головами до себе, а пастухи уганяли на худих конятах, зганяючи на дорогу розбриканий телятник.
— Дивіть! Лицар і Смерть...— скрикнув Гнат, вказуючи пальцем на пастуха, що в брудній, подертій полотнянці і вовняній в сині і жовті паски шапці, сидячи на конині, гонив за чорною з білими латками коровою.
— Що вам бог дав? Який Лицар і Смерть? — здивовано спитав Василенків.
— Не видите? Косу тримає в костистій руці...
— Що вам, Гнате? Дух святий при нас, хрещених! Чи не зсунулися ви з розуму? — вже трохи з острахом питав ворожбит і вдивлявся пильно в Гната.
— Та я нічо... От так... Щось привидиться...
— Догодили ж вам Шулики! Вже вам і привиджуєся: а де ж хто видів так чоловіка збиткувати та ще й по голові? — жалував Гната Василенків.
Вони наближалися до села, перейшли міст на млинівці, пущеній з Лімниці, і ввійшли в село на головну вулицю. Дорога підіймалася щораз вище, ведучи поміж низькими хатами в сливових садах. Між ними дивував незнайомого прохожого великий одноповерховий не то дім, не то камениця, не то шпихлір — садиба новицького креза — війта, розмальована всіма можливо суперечними красками. Гнат, проходячи попри війтівський "двір", відвернувся, і оба пнялися мовчки аж д' великій брудній камеральній корчмі, що стояла на високій площині при дорозі. Тут дорога розходилася у два боки: одна вела направо, у часть села, названу Банею, і туди пішов Василенків, попрощавшися з Гнатом,— а Гнат ішов вже сам під гору. Він спішив, не видячи ні худоби, що повільно йшла горі дорогою, ні людей, що вешталися по обійстях, не чуючи вербових сопілок, що тужно грали десь на горі.
Сонце вже зайшло, лише на заході зоставала ще довга лілова смуга світла. На сході світила вечірня зоря — і одна по другій запалювалися свічки на ясно-голубім веснянім небі. Вийшовши на гору, став Гнат на хвильку; піт лився з його лиця. Він поглянув на церкву, промовив: "Боже!" — і попри школу спускався вуличкою, що вела попри великий город " гарого учителя у потічок, за котрим на схилі високого поздовжнього горба Ялинки стояла його низька, покрита соломою, порослою зеленим мохом, хатина з невеличкою стайнею при боці.
ГЛАВА ДРУГА І
Гнатова хата, як всі наші мужицькі хати, мала і низька; задом обернена до дороги, з двома дверми на перестріл, що замикаються дерев'яною засувою і ними входиться до сіней. В сінях стелі нема: видно там чорний, закурений дах, блищать сажею чорні кізли, банти і лати. При стіні стоїть невеличка бочка, з котрої воняє прикрим запахом пристарілої капусти. Побіч дверей, що ведуть до хати, стоїть приперта, усподі бронзова, вгорі ж чорна від диму, драбина, котрою, лізеться на під.
В хаті при самих дверях займає майже половину хати велика піч з припічком і запічком. На припічку єсть кілька пукастих череп'яних горшків, на запічку стара верета в чорні і сірі чотирикутники. Безпосередньо до печі притикає постіль: чотири стовпці, сполучені дошками, на дошках трохи соломи, покритої веретою, і одна подушка.
Над постелею висить у ногах колиска на верівках, поздовж над постелею висить на двох шнурках жердка, а на ній перевішений один ще цілий грубо-білої барви кожух і полотнянка. Проти дверей видніє під стелею ряд образів: єсть пречиста з малим Ісусом, святий Микола, пресвята трійця і святий Юр у дивовижній збруї, на зеленім, як трава, коні, не подібнім до жодної звірини в природі, пробиває ще дивовижнішого змія.
Під образами стоїть довгий стіл, накритий вузькою а грубою скатертю; під стіною стоїть під малим, ніколи не отвира-ним, з чотирма зеленими шибами вікном довга лава, а над лавою — полиця з поруччям, на котрім опираються зверху жовті, а всередині набіло поливані миски.
За образами єсть Гнатова бібліотека: стара ілюстрована Біблія, спадщина по вітці реєнтім, "Лист небесний", виданий в Перемишлі, і "Лицар і Смерть", книжечка, видана в Коломиї 2. Через цілу книжечку промовляє Лицар до Смерті в дуже ображаючий спосіб, але коли хоче піднести руку, озброєну мечем, рукґа слабне і опадає, неміч розливається по його тілі. Він зачинає промовляти до Смерті ніжно: просить, молить, але невмолима Смерть одним замахом коси вбиває його.