Гра в класи

Сторінка 2 з 3

Рей Бредбері

"Ох, не розумій мене неправильно! Це був чудовий день! Я не хочу його зіпсувати. Але якщо ти вирішиш, пізніше, що було б добре, щоб я поцілував тебе, ти скажеш мені?"

"Я скажу тобі," сказала вона, починаючи свій другий бутерброд, "якщо я вирішу."

Дощ прийшов як холодний сюрприз.

Він пахнув мов содова вода і лайм і апельсин і найчистіша, найсвіжіша річка у світі, зроблений із снігової води, падаючий із висоти, висушений небом.

Спочатку був рух із завіс у небі. Хмари м'яко огортали одна одну. Слабкий вітерець підіймав волосся Вінії, зітхаючи і випаровуючи вогкість із її верхньої губи і потім коли вона та Джим почали бігти, краплі дощу падали вниз майже не торкаючись їх, потім нарешті почали торкатись до них, холодно, в той час як вони перестрибували покриті зеленим мохом колоди і кидались серед величезних дерев у найглибшу мускусну печеру лісу. Ліс виник у вологій дзюркотливій вишині, щоразу дзвонячи листям і прикрашаючись свіжістю води.

"Цим шляхом," кричав Джим

І вони добралися до дупла дерева, такого величезного, що вони змогли протиснутись в нього і бути в теплі та зручності під час дощу. Вони стояли разом, пліч-о-пліч, спочатку холодні від дощу, і тремтячи, з каплями дощу на їхніх носах і щоках, посміхаючись.

"Гей!" Він лизнув її брову. "Питна вода!"

"Джим!"

Вони прислухались до дощу, що м'яко огортав світ у оксамитову чистоту падаючої води і шепотіння в глибокій траві, пробуджуючи пахощі старої вологої деревини і листя, що пролежало сотні літ розпадаючись і пахнучи.

Потім вони почули іншу музику. Угорі, всередині порожньої теплої темряви дерева було постійне гудіння, подібно комусь на кухні, далеко звідси, хто випікає і покриває кіркою пироги, опускаючи в солодкий цукор і присипаючи содою, комусь в гарячій, тьмяній літньо-дощовій кухні, хто робить великий запас провіанту, щасливий з цього і тому мугикає собі крізь губи.

"Бджоли, Джим, там угорі! Бджоли!"

"Шшш!"

Уверх тунелем вогкої теплої порожнечі вони побачили маленькі жовті спалахи. Зараз останні бджоли, змоклі, поспішають додому з якого-небудь пасовища чи лугу чи поля, яке вони покрили, пропускаючись Вінією та Джимом, занурюючи теплий комин літа в порожнисту темряву.

"Вони не будуть нас займати. Просто стій"

Джим стиснув свою руку. Вінія стиснула свою. Вона відчувала його дихання і дикі терпкі виноградинки все ще лишалися в ньому. І чим важче дощ ударяв об дерева, тим щільніше тримались, сміючись і зрештою дозволяючи їхньому сміхові приглушати звук бджіл, що повертаються додому з далеких полів. І на мить Вінія подумала, що вона та Джим могли б бути спіймані раптовим падінням великої маси меду зверху, запечатавши їх у це дерево назавжди і зачаровані, в янтарі, могли б бути знайдені кимось, хто прогулюватиметься в наступному тисячолітті, в той час як погода на протязі років буде лити дощ і грім і застеле зеленню зовнішню частину дерева.

Було так тепло, так надійно і так безпечно тут, і світ не існував, там була тиша дощу, в безсонячному лісовому дні.

"Вінія," прошепотів Джим через деякий час. "Можна тепер?"

Його лице було дуже великим біля неї, більше ніж будь-яке лице, яке вона коли-небудь бачила.

"Так," сказала вона.

Він поцілував її.

Дощ лився тяжко на дерево цілу хвилину, поки все було холодом зовні і все було теплом дерева і ховалось далеко всередині.

Це був дуже приємний поцілунок. Він був дуже дружньо і затишно теплим і він мав смак схожий на абрикоси і свіжі яблука і як смак води, якщо встати вночі і пройтися в темну, жарку кухню і пити з холодної кружки. Вона ніколи й не уявляла, що поцілунок може бути таким приємним і надзвичайно ніжним і потрібним їй. Він тримав її не так як за мить перед цим, сильно, щоб захистити її від зеленої дощової погоди, але він тримав її тепер так, ніби вона була фарфоровим годинником, дуже обережно і уважно. Її очі були закриті і вії темно поблискували, вона бачила це, коли відкрила свої очі і закрила знову.

Дощ зупинився.

Це був момент перед тим як нова тиша кинула їх в усвідомлення клімату за межами їхнього світу. Тепер було тільки підвішування води у всьому заплутаному гіллі лісу. Хмари поплили геть, щоб показати блакитне небо у великих стьобаних заплатах.

Вони подивилися на зміни з деякою тривогою. Вони чекали, що дощ повернеться, щоб тримати їх через необхідність у цьому порожнистому дереві ще хвилину чи годину. Але сонце з'явилося, освітлюючи все і роблячи картину занадто банальною знову.

Вони зробили крок від порожнистого дерева повільно і стояли балансуючи руками, знаходячи свій шлях, в цьому лісі, де здавалось вода швидко сохне на кожному на кожній гілочці та листочку.

"Я думаю було б краще почати йти," сказала Вінія "тим шляхом."

Вони вийшли в літо ополудні.

Вони перетнули межі міста на заході сонця і йшли, тримаючись за руки в останніх спалахах літнього дня. Вони говорили дуже мало решту часу після полудня і тепер проминаючи вулицю за вулицею, вони дивилися на тротуар, що пробігав під ногами.

"Вінія," сказав він нарешті "як ти гадаєш це є початком чогось?"

"О, боже, Джим, я не знаю"

"Як ти думаєш, може це любов?"

"Я не знаю цього також"

Вони пройшли балкою і по мосту й на інший бік на її вулицю.

"Як ти думаєш, ми коли-небудь поберемося?"

"Надто рано говорити, чи не так?"

"Я думаю ти права" він закусив губу "Ми підемо гуляти знову незабаром?"

"Я не знаю. Я не знаю. Зачекаємо і побачимо, Джим."

Будинок був темний. Її батьків ще не було вдома. Вони стояли на її веранді і вона похитувала його руку серйозно.

"Дякую, Джим за дійсно гарний день," сказала вона.

"Завжди будь-ласка," сказав він.

Вони постояли.

Потім він повернувся, спустився і перетнув темну галявину. На далекому краю галявини він зупинився в тіні й сказав, "Доброї ночі".

Він був майже поза полем зору, біжачи, коли вона в свою чергу побажала спокійної ночі.

Посеред ночі її розбудив звук.

Вона підвелася на своєму ліжку, бажаючи почути його знову. Батьки були вдома, все було ретельно зачинено, але щось було не так. Ні, це був особливий звук. І так лежачи, вдивляючись у літню ніч, яка ще не так давно була літнім днем, вона почула звук знову і це був звук тепла, яке було в дуплі дерева і вогкої кори і порожнини, що продірявила дерево, незважаючи на дощ зовні, затишної сухості і секретності всередині, і це був звук бджіл, які повертались додому з віддалених полів, рухаючись угору в димохід літа, в дивовижну темряву.