Обличчя Магістра Александра ще дужче споважніло, стало майже похмуре. Але він не перебивав Кнехта.
— Посилаючи своє прохання, — вів далі той, — я не дуже сподівався, що його задовольнять, і не тішився заздалегідь, але це не означає, що я був згоден слухняно прийняти відповідь своєї Колегії як непорушну ухвалу.
— Ви не були згодні прийняти відповідь своєї Колегії як непорушну ухвалу? Чи я, може, недочув, Магістре? — перебив його настоятель, гостро наголошуючи на кожному слові. Видно, він аж тепер до кінця усвідомив, яке склалося становище.
— Звичайно, ви дочули. Такі і є: я не дуже вірив в успіх своєї заяви, проте вважав, що повинен подати її, щоб дотриматися порядку й форми. Я, так би мовити, запропонував шановній Колегії спосіб делікатно покінчити з цією справою. Але я, звичайно, вже з самого початку мав намір, якщо вона не погодиться на таке розв'язання, не зупинятися й не заспокоюватись, а діяти.
– І як діяти? — тихо спитав Александр.
— Так, як мені підказують серце і розум. Я вирішив скласти з себе звання Магістра й розпочати працю за межами Касталії навіть без доручення чи дозволу Колегії.
Настоятель заплющив очі і, здавалося, далі не слухав. Кнехт здогадувався, що він виконує особливу вправу, з допомогою якої члени Ордену на випадок раптової небезпеки чи загрози намагаються зберегти самовладання і внутрішній спокій: видихає повітря й потім удвічі довше затримує подих. Він дивився в обличчя настоятеля, почуваючи себе винним за те, що той опинився в такому прикрому становищі, бачив, як те обличчя трохи зблідло, а потім від повільного вдихання, що починалося Десь у м'язах живота, знов почало рожевіти, як очі в нього розплющилися й на мить розгублено застигли, але зразу ж прибрали свідомого, твердого виразу; трохи злякано побачив він, як цей чоловік, що вмів так само добре слухатись, як і наказувати, чоловік, якого він глибоко шанував і любив, звернув тепер погляд своїх ясних, зосереджених, завжди по 2кірних його власній волі очей на нього — стримано, холодно вивчаючи й судячи його. Кнехтові довелося довго мовчки витримувати цей погляд. — Тепер, мені здається, я вас зрозумів, — спокійно мовив нарешті Александр. — Ви вже давно стомилися від своєї посади чи від Касталії, і вас давно вже мучить бажання скуштувати світського життя. Ви воліли краще піддатися цьому настроєві, ніж законові та своїм обов'язкам, і не відчули потреби довіритись нам і пошукати поради й підтримки в Ордені. Щоб дотриматись формальності й не обтяжувати свого сумління, ви послали нам ту заяву; ви знали, що вона для нас неприйнятна, але хотіли, щоб можна було на неї послатися, якби дійшло до конфлікту. Припустімо, що ви мали підстави для такого незвичайного вчинку і наміри ваші чисті й варті пошани, інакше я собі не можу уявити. Але як ви могли з такими думками в голові, з такими бажаннями й намірами в серці, внутрішньо вже бувшії дезертиром, так довго мовчки лишатися на своїй посаді й начебто бездоганно виконувати свої обов'язки? — Я того й прибув сюди, — сказав Магістр Гри в бісер так само привітно, — щоб про все це поговорити з вами, відповісти на кожне ваше запитання, а ще я вирішив, оскільки вже ступив на шлях сваволі, не покидати Гірсланда й вашого дому доти, доки не побачу, що ви хоч трохи зрозуміли моє становище та мої вчинки.
Магістр Александр замислився.
— Тобто ви сподіваєтесь, що я колись схвалю вашу поведінку й ваші плани? — нерішуче спитав він.
— Ох, про схвалення я навіть не думаю. Я тільки сподіваюся, що ви мене зрозумієте і збережете хоч трохи своєї пошани до мене, коли я піду звідси. З вами єдиним я ще маю попрощатися в Провінції. Вальдцель І Селище Гри я сьогодні залишив назавжди.
Александр знов на кілька секунд заплющив очі. Його щоразу наново приголомшували слова цього незбагненного чоловіка.
— Назавжди? — перепитав він. — Отже, ви зовсім не думаєте повертатися на свою посаду? Мушу сказати, що ви вмієте спантеличувати людину. Одне питання, якщо дозволите: чи ви ще вважаєте себе Магістром Гри в бісер, чи вже ні? Йозеф Кнехт узяв до рук скриньку, яку він привіз з собою.
— Я був ним до вчорашнього дня, — мовив він, — і гадаю, що сьогодні буду звільнений з цієї посади, тому віддаю вам і в вашій особі Колегії ключі й печатку. Вони всі цілі, і в Селищі Гри також ви побачите цілковитий лад, якщо схочете навідатись туди.
Настоятель Ордену повільно підвівся зі стільця. Він мав стомлений вигляд і наче раптово постарівся.
— Хай сьогодні ваша скринька постоїть тут, — сухо сказав він. — Прийнявши від вас печатку, я тим самим зразу ж звільнив би вас із посади, а я на таке не вповноважений, треба, щоб при цьому акті була присутня щонайменше третина всіх членів Колегії. Ви самі раніше так шанували давні традиції і форми, я не можу так швидко призвичаїтися до вашого нового погляду на ці справи. Може, ви будете такі ласкаві й погодитесь відкласти на завтра продовження нашої розмови? — Я цілком до ваших послуг, Превелебний. Ви вже багато років знаєте мене і мою повагу до вас; повірте, що тут нічого не змінилося, Ви — єдина людина, з якою я прощаюся, перше ніж залишити Провінцію. І не тільки тому, що ви стоїте на чолі Ордену. Оскільки я віддав вам у руки печатку й ключі, то сподіваюся, domine, що, коли ми остаточно з'ясуємо все, ви звільните мене від обітниці члена Ордену.
Александр сумно, допитливо глянув йому у вічі й погамував зітхання.
— Лишіть мене тепер самого, Превелебний, ви завдали мені стільки клопоту, що на один день його аж забагато, і думати я також маю про що. На сьогодні, мабуть, годі. Завтра продовжимо розмову, прийдіть десь за годину перед обідом.
Він попрощався, ввічливо кивнув головою, і цей жест, сповнений такого розчарування, такої підкресленої ввічливості, яку вже виявляють не до колеги, а до цілком чужої людини, вразив Магістра Гри болючіше, ніж усі слова настоятеля.
Служник, який трохи згодом забрав Кнехта на вечерю, підвів його до накритого столу для гостей і сказав, що Магістр Александр не прийде, бо хоче виконати довгу вправу з медитації.
— Ви, Превелебний, також навряд чи бажали б собі на сьогодні якогось товариства, — додав він. — Кімната для вас приготована.