Він усе проказував його подумки, не знаючи, в якого автора його вичитав. Рядок подобався йому, чимось промовляв до його серця і, здавалося, цілком відповідав теперішньому його настроєві. В садку він сів на лавку, вже притрушену першим осіннім листям, почав рівно дихати й зусиллям волі домігся внутрішнього спокою, а тоді з прояснілим серцем заглибився в медитацію, під час якої ця важлива хвилина в його житті постала перед ним у низці загальних, понадособових образів. Та коли він ішов назад до маленької аудиторії, той рядок з вірша знов зринув У його пам'яті. Магістр знов задумався над ним і вирішив, що рядок має звучати якось інакше. І враз пам'ять проясніла, прийшла йому на допомогу, і він тихо проказав: І в кожну мить, що має вже промчати, Готовий будь навіки до прощання, Щоб стрепенуться й наново почати.
Проте аж надвечір, коли Магістр давно вже прочитав лекцію і закінчив усю свою щоденну роботу, він пригадав, звідки походять ці рядки: не з твору якогось давнього поета, а з його власного вірша, написаного Ще в шкільні чи студентські роки. Закінчувався той вірш словами: Ну що ж, прощайся і почни спочатку! Того ж таки вечора Кнехт викликав до себе свого заступника, сказав, Що завтра має на невизначений час поїхати з Селища, передав йому всі поточні справи, коротко пояснивши, як і що робити, й привітно, поділовому попрощався, як завжди перед недовгими службовими подорожами.
Кнехт уже раніше дійшов висновку, що повинен залишити свого друга Тегуляріуса, не завдаючи йому зайвої прикрості прощанням. І не тільки тому, щоб менше вразити надто чутливого друга, але й тому, щоб не поламати всього свого плану. Поставлений перед фактом, Тегуляріус якось уже змириться з ним, а несподівана звістка і сцена прощання могли б штовхнути його на непродумані вчинки. Спершу Кнехт навіть хотів був поїхати, взагалі не побачившись більше з Тегуляріусом. Але, добре поміркувавши, всетаки вирішив, що це надто скидалося б на втечу. Хоч як добре й розумно було б уберегти друга від зайвого хвилювання й не дати йому приводу вчинити якусь дурницю, самому собі потурати він не мав права. Лишалося півгодини до сну, він міг ще відвідати Тегуляріуса, не боячись, що переб'є відпочинок йому чи комусь іншому. Коли він переходив широке внутрішнє подвір'я, було вже темно. Він постукав до келії друга з дивним почуттям, що робить це востаннє, і застав його самого. Тегуляріус сидів і читав. Він відклав книжку, радісно привітав гостя й запросив його сісти.
— Я сьогодні пригадав один давній вірш, — почав Кнехт, — чи то пак кілька рядків з нього. Ти часом не знаєш, де його можна знайти цілого? І він процитував: Готовий будь навіки до прощання…
Тегуляріусові не треба було напружувати свою пам'ять. Він зразу ж пригадав вірша, підвівся й дістав з шухляди рукопис Кнехтових творів, авторський рукопис, який друг сам колись подарував йому. Він погортав його, витяг дві сторінки з першим варіантом вірша й, усміхаючись, подав їх Магістрові: — Будь ласка, Превелебний, ось він. Уперше за стільки років ви зволили пригадати цей свій твір.
Йозеф Кнехт уважно, навіть трохи схвильовано розглядав сторінки. Колись, ще студентом, навчаючись у Східноазіатському інституті, він списав їх рядками віршів, і ось тепер на нього дивилося з цих аркушів далеке минуле. Все — трохи вже пожовклий папір, юнацький почерк, викреслені й виправлені місця в тексті — нагадувало про давні дні, які він майже забув і які тепер застережливо й болісно ожили в його пам'яті. Він, здавалось йому, пригадав не тільки рік і пору року, коли народились ці рядки, а навіть день і годину, той настрій, те почуття сили й гордості, що сповнювало його тоді, робило щасливим і вилилось у вірш. Він написав цей вірш одного з тих особливих днів, коли його опанував душевний стан, який він звав "пробудженням".
Видно, заголовок виник, коли самого вірша ще не було. Він був написаний великими, розгонистими літерами і складався з двох слів: "Переступай межі!" І аж згодом, в інший час, в іншому настрої і за інших життєвих обставин цей заголовок разом із знаком оклику був викреслений, а замість нього дрібнішими, тоненькими й скромними літерами написаний Інший: "Щаблі".
Кнехт пригадав, як він тоді, окрилений ідеєю свого вірша, написав слова "Переступай межі!" — то був заклик і наказ, настанова собі самому, наново сформульований і підтверджений намір підпорядкувати цьому гаслу всі свої вчинки і своє життя, переступати всі межі, рішуче й радісно долати кожен простір, кожен відтинок свого шляху і, виконавши свій обов'язок, покидати їх. Він тихенько прочитав кілька рядків: Тож переходьмо простори і межі, Ніде не зупинившись на порозі, Бо обрій моря тільки в безбережжі, Бо обрій духу тільки у дорозі.
— Я вже давно забув цього вірша, — мовив він, — і коли сьогодні один рядок випадково зринув у моїй пам'яті, то я навіть не міг пригадати, звідки я його знаю і чий він. Яким він тобі здається тепер? Хоч якось промовляє ще до твого серця? Тегуляріус замислився.
— Якраз цей вірш завжди справляв на мене дивне враження, — мовив нарешті він. — Вірш належить до тих небагатьох ваших творів, яких я, властиво, не любив, у яких мене щось відштовхувало, прикро вражало. Що саме, я тоді не розумів. А сьогодні, здається мені, розумію. Ваш вірш, Превелебний, який ви назвали неначе якоюсь командою "Переступай межі!", а потім, хвалити бога, змінили заголовок на інший, багато кращий, можна сказати, ніколи мені не подобався, бо ви в ньому немовби даєте накази, моралізуєте й повчаєте, як шкільний учитель. Та якби з нього вилучити цей елемент чи, інакше, зняти це забарвлення, то він став би одним з найкращих ваших віршів, я тепер знов переконався в цьому. Заголовок "Щаблі" непогано віддає його справжній зміст, але з таким самим чи навіть більшим успіхом ви могли б назвати його "Музика" або "Суть музики". Бо якщо не брати до уваги його моралізаторського чи проповідницького тону, то це, власне, міркування про суть музики чи, коли хочете, гімн музиці, її постійній присутності в житті, її ясності й завзятості, її жвавості, невтомній готовності і бажанню поспішати вперед, лишати позаду щойно здобутий простір або його частку. Якби ви обмежились цим міркуванням чи цим гімном духові музики, якби ви — вже тоді, видно, охоплені шанолюбством вихователя, — не зробили з цього заклику й проповіді, цей вірш міг би стати справжньою перлиною. А так у ньому, здається мені, не тільки надто багато менторського, повчального, але й, крім того, є одна логічна помилка. Лише задля морального впливу ви в цьому вірші прирівнюєте музику до життя, а це засіб принаймні дуже сумнівний, він перетворює природну, вільну від моралі рушійну силу, яка є основною пружиною музики, в "життя", що прагне виховувати й розвивати нас за допомогою закликів, наказів і повчань. Одне слово, в цьому вірші певний образ, щось неповторне, гарне й величне сфальшовано й використано для повчання, а це завжди викликало в мені почуття опору.