Одного вечора до готелю прибіг надзвичайно схвильований Тегуляріус, знайшов Йозефа, затяг його до порожньої кімнати, зачинив двері й вигукнув: — Йозефе! Йозефе! Боже мій, як я раніше не здогадався! Я мав би знати про це, та й не важко було здогадатися… Ох, у мене голова йде обертом, я сам не знаю, радіти мені чи ні.
І він, що найкраще знав усі новини Селища Гри, квапливо розповів; більше ніж імовірно, навіть майже напевне, Йозефа Кнехта виберуть Магістром Гри в бісер. Відомо, що ще позавчора на обговоренні у вузькому колі зняли кандидатуру старшого Архіваріуса, якого багато хто вважав безсумнівним наступником Магістра Томаса, а з трьох кандидатів еліти, імена яких під час бесід досі називали першими, начебто жодного не підтримали ні Магістри, ні керівництво Ордену. А за Кнехта вже висловилися два члени керівництва й пан Дюбуа, і до них треба додати вагомий голос старого Магістра музики, якого — це напевне відомо — останніми днями відвідало кілька Магістрів.
— Йозефе, вони зроблять тебе Магістром! — ще раз схвильовано вигукнув він, але друг затулив йому рота долонею.
Першої хвилини Йозеф, мабуть, був спантеличений і збентежений цим припущенням не менше, ніж Фріц, воно здалося йому зовсім неймовірним, та коли Тегуляріус почав розповідати йому, що кажуть у Селищі Гри про "конклав", він збагнув, що таке припущення має підстави. Навіть більше: у серці в нього ворухнулося щось схоже на підтвердження його, ніби якесь почуття, що він був певний і сподівався цього, що такий вибір правильний і природний. Отже, він затулив Фріцові рота долонею, докірливо, суворо, як чужий, глянув на нього, наче раптом між ними пролягла велика відстань, і сказав: — Не треба так багато говорити, amice, я не хочу знати цих пліток. Іди до своїх товаришів.
Тегуляріус, хоч йому хотілося ще багато чого сказати, занімів від того погляду: на нього дивилася нова, ще не відома йому людина. Він побілів і вийшов. Згодом він розповідав, що тієї миті він сприйняв диво1вижну незворушність і холодність Кнехта як удар і образу, як ляпас, як зраду їхньої давньої дружби і близьких стосунків, як незрозуміле наголошення на своєму майбутньому високому становищі й завчасну демонстрацію його. І аж дорогою — а йшов він справді як набитий — йому відкрився сенс того незабутнього погляду, чужого, величного, але й страдницького погляду, і він зрозумів, що його друг сприйняв високу відзнаку, яка випала на його долю, не з гордістю, а з покорою. Він пригадав, розповідав Тегуляріус, як задумливо дивився Йозеф Кнехт і яке співчуття бриніло в його голосі, коли він недавно розпитував про Бертрама та його самопожертву. Ніби він сам мав намір, як та "тінь", пожертвувати собою, піти в небуття — таким гордим і приниженим водночас, величним і покірним, самітним, готовим скоритися долі було тоді його обличчя, наче вже неживе, а витесане на пам'ятнику всім Магістрам, що будьколи жили в Касталії. "Іди до своїх товаришів", — сказав він йому. Отже, він від тієї миті, коли вперше почув про своє нове звання, не міг уже лишатися таким самим, дивився на світ іншими очима, не був товаришем і ніколи більше не буде.
Кнехт, мабуть, і сам міг би здогадатися про своє призначення, це останнє і найвище своє покликання, чи принаймні міг би вважати його за ймовірне, а все ж таки воно вразило, навіть злякало його, як і всі попередні. Міг же подумати про таку можливість, казав він собі згодом і всміхався, згадуючи завзятого Тегуляріуса, який, хоч спочатку й не сподівався таких наслідків, а проте за кілька днів до остаточного вирішення й оголошення вибору виснував і провістив його. Справді, ніщо не промовляло проти вибору Йозефа до Виховної Колегії, хіба що його молодість: більшість його попередників діставали цю високу посаду у віці від сорока п'яти до п'ятдесяти років, а Йозефові не було ще й сорока. Але закону, що забороняв би таке раннє призначення, не існувало.
І ось коли Фріц здивував приятеля наслідками своїх спостережень і комбінацій, спостережень досвідченого члена еліти, який до найменших дрібниць знає складний механізм маленької вальдцельської громади, Кнехт зразу збагнув, що той має рацію, зразу зрозумів і прийняв свій вибір, свою долю, але першою його реакцією на цю звістку були слова, сказані приятелеві: "Я не хочу знати цих пліток. Іди до своїх товаришів". Тількино Фріц, збентежений і майже ображений, пішов, Йозеф пошукав місця для медитації, щоб впорядкувати свої думки, і медитація його відштовхувалась від одного спогаду, який тоді саме стояв у нього перед очима. Порожній клас, голі стіни, фортепіано, крізь вікно ллється прохолоднорадісне світло, а в дверях з'являється гарний, привітний чоловік, уже літній, сивий, з ясним обличчям, сповненим доброти й гідності; сам він, Йозеф, малий гімназист, зляканий, але й щасливий, чекав У класі на Магістра музики й тепер уперше побачив його, Превелебного, Магістра з легендарної Провінції елітарних шкіл і Магістрів, який прийшов показати йому, що таке музика, і який потім крок за кроком уводив його в свою Провінцію, в своє царство, в еліту і в Орден. І ось тепер він, Йозеф, став його колегою і братом, а Магістр відклав свою чарівну паличку, чи своє берло, і обернувся в привітну, мовчазну, й далі добру, й далі шановну, й далі таємничу стару людину, яка своїм поглядом і прикладом осяватиме все життя Йозефа і яка завжди буде вища за нього на одне покоління, на кілька щаблів життя, незмірно вища за нього своєю гідністю і водночас скромністю, майстерністю і таємничістю, але завжди буде його патроном і взірцем, завжди лагідно вестиме його а собою, як світило, що сходить і заходить, веде за собою своїх братів. поки Йозеф несвідомо віддавався потокові породжених у душі картин і образів, що звичайно, схожі на сни, з'являються під час першого відпруження, з них вирізнились і надовше затримались перед його зором два образи чи символи, дві параболи. В одній із них Кнехт, іще хлопець, різними переходами йде за Магістром, а той веде його, і щоразу, коли він обертається і Йозеф бачить його обличчя, стає старіший, мовчазніший, сповнений ще більшої гідності, помалу наближаючись до ідеалу вічної мудрості й гідності, тим часом як він, Йозеф Кнехт, віддано й слухняно йде за своїм взірцем, а проте залишається таким самим хлопцем, то соромлячись цього, то ніби радіючи цьому, навіть відчуваючи якесь майже вперте задоволення. А друга картина була ось яка: сцена в музичному класі, коли старий входить до хлопця, і все це повторюється знову й знову, без кінця. Магістр і хлопець ідуть один за одним, наче їх тягне на дротині якийсь механізм, і часом уже не можна розрізнити, хто веде, а хто йде за ним, старий чи молодий. То здається, що молодий слухається і шанує старого, його авторитет і гідність, то, навпаки, старий поспішає за образом молодості, який швидко лине ледь поперед нього, за самим початком, за веселістю, служить їй і обожнює її. І поки Йозеф спостерігав цей безглуздомудрий сонколоверть, він сам відчував себе то тим старим, то хлопцем, був то шанувальником, то тим, кого шанують, то проводарем, то тим, кого ведуть, і в цьому нечіткому, змінному плині враз настала мить, коли він був ними обома водночас, і Магістром, і учнем, або навіть стояв над ними обома, був тим, хто все це влаштував, вигадав, керівником і глядачем цієї коловерті, даремної гонитви наввипередки старого й молодого, яку він, залежно від своїх почуттів, то уповільнював, то шалено прискорював. І раптом із цієї картини постала нова, вже більше символ, ніж сон, більше умовивід, ніж образ, справді швидше не картина, а умовивід: ця безглуздомудра гонитва по колу Магістра й учня, це залицяння мудрості до молодості, молодості до мудрості, ця нескінченна, натхненна гра була символом Касталії, взагалі грою життя, що вічно тече в своїй роздвоєності між старістю і молодістю, між днем і ніччю, між Ян та Інь. Звідси, зі світу образів, Кнехт знайшов шлях до заспокоєння і повернувся після тривалого самозаглиблення підбадьорений і повеселілий.