Йозеф: "Ви вважаєте, святий отче, що нам бракує теологічної основи?" Отець Якоб: "Ну, про теологію краще не будемо говорити, ви від неї надто далекі. Якби ви мали хоч якусь простішу основу, і то вже було б добре. Наприклад, антропологічну — справжнє вчення, справжні знання про людей. Бо ви не знаєте людини, не знаєте, що вона може бути і звіром, і подобою бога. Ви знаєте лише касталійця, особливий вид, штучно виведену задля спроби породу, касту".
Кнехтові надзвичайно пощастило: для того, щоб успішно виконати поставлене йому завдання, тобто прихилити отця Якоба до Касталії і переконати його, що союз їхніх орденів дав би лише користь, кращої нагоди важко було й придумати. Ситуація була така сприятлива найзаповітнішим його задумам, так відповідала його бажанням, що він невдовзі відчув докори сумління, йому почало здаватися, що робити об'єктом своїх таємних політичних планів та інтриг шановну людину, яка, ні про що не здогадуючись, довірливо сидить перед ним або ходить туди й сюди по галереї, — ганебно й негідно. Кнехтові було вже легше терпіти таке становище, і він почав обмірковувати, в якій формі краще признатися про все старому, коли той, на його превеликий подив, випередив його, — Любий друже, — сказав він одного дня наче між іншим, — ми з вами справді придумали собі надзвичайно приємний і, сподіваюся, корисний вид спілкування. Обидва види діяльності, які я найдужче любив ціле своє життя — учитися і вчити, — вдало, зовсім поновому, поєдналися в наших спільних лекціях, і мені доля послала їх саме вчасно, бо я починаю старіти, а кращої терапії і відпочинку для мене годі й придумати. Отже, що стосується мене, то я, в кожному разі, маю з них користь. Але я зовсім не певний, що й ви, друже, а особливо ті люди, які послали вас сюди і на службі в яких ви перебуваєте, матимуть із нашого спілкування ту користь, на яку вони, можливо, сподіваються. Я не хотів би, щоб вони потім були розчаровані, а крім того, не хотів би, щоб між нами виникли якісь непорозуміння, а тому дозвольте мені, старому практикові, поставити одне запитання. Хоч як мені приємно бачити вас у нашому скромному притулку, ваша присутність тут, звичайно, не раз уже мене дивувала. Донедавна, а саме до вашої відпустки, я був майже певний, що ви й самі не зовсім чітко усвідомлювали собі сенс і мету свого перебування тут. Правильні були мої спостереження? Кнехт сказав, що правильні, і отець Якоб повів далі: — Добре. А коли ви повернулися з відпустки, сталися зміни. Ви вже не думаєте про мету свого приїзду сюди, вона вас не турбує, бо ви ЇЇ знаєте. Так чи ні? Добре, отже я не помилився. Мабуть, я так само не помилився і в своїх здогадах про мету вашого перебування в нас. Ви виконуєте дипломатичне доручення, і стосується воно не нашого монастиря й не нашого абата, а мене… Бачите, від вашої таємниці мало що лишилося. Щоб з'ясувати становище до кінця, я роблю останній крок і раджу вам розповісти мені решту. То яке ваше завдання? Кнехт схопився з місця, вражений, збентежений, майже переляканий.
— Ваша правда! — вигукнув він. — Ви полегшили моє становище, але й присоромили мене, бо перші зробили те, що я тільки намірявся зробити. Я вже не один день міркую про те, як домогтися, щоб у наших стосунках не було ніяких недомовленостей, тобто про те, чого ви тепер так швидко досягли. На щастя, я напросився до вас в учні, і ви погодилися ввести мене в свою науку ще до моєї відпустки, а то й справді могло б скластися враження, що все це було з мого боку тільки дипломатією, а наші студії — лише приводом до ближчого знайомства з вами.
Старий ласкаво заспокоїв його: — Я хотів тільки одного: допомогти нам обом вийти з прикрого становища. Вам не треба доводити, що наміри ваші чисті. Якщо я просто випередив вас і не робив нічого такого, чого б не хотіли зробити й ви, то все гаразд. — А з приводу доручення Кнехта, про яке той тепер розповів йому, він зауважив: — Ваші касталійські добродії не те, щоб геніальні, але все ж таки непогані дипломати, а крім того, їм щастить. Доручення ваше я обміркую на дозвіллі, а моя думка почасти залежатиме від того, наскільки ви зумієте ввести мене в світ ваших касталійських звичаїв та ідей і зробити їх прийнятними для мене. — Побачивши, що Кнехт ніяк не може опам'ятатися від збентеження, він сухо засміявся й додав: — Як хочете, то вважайте мою поведінку своєрідним уроком. Ми з вами дипломати, а кожна зустріч дипломатів — це завжди боротьба, якщо навіть вона відбувається в дружніх формах. У нашій з вами боротьбі я часто був у невигідному становищі, втрачав ініціативу, бо ви знали більше за мене. Ну, а тепер наші позиції зрівнялися. Мій шаховий хід виявився вдалим, отже, був правильним.
Якщо Кнехтові здавалося, що він зробить важливу й корисну справу, здобувши підтримку отця Якоба планам касталійської Колегії, то ще важливіше для нього було якомога більше навчитися від старого і, в свою чергу, стати для цієї вченої і впливової людини надійним проводарем у касталійський світ. Кнехт багато чим викликав заздрість у декого з своїх приятелів і учнів, як завжди небуденна людина викликає заздрість не тільки своєю внутрішньою величчю й силою, але й своїм уявним таланом, своєю начебто щасливою долею. Менший бачить у більшому те, що він здатний бачити, а кар'єра Йозефа Кнехта, його шлях до вершин справді для кожного, хто його спостерігає, здається просто блискучим, швидким, подоланим без будьяких зусиль; про ту пору його життя так і хочеться сказати: він мав щастя. Не будемо розглядати це "щастя" з погляду рації чи моралі, як причинний наслідок зовнішніх обставин чи як своєрідну винагороду за його особливу доброчесність. Щастя не має нічого спільного ні з рацією, ні з мораллю, воно самою своєю суттю щось магічне, властиве раннім, початковим ступеням людства. Наївний щасливець, обдарований феями, улюбленець богів, не може бути предметом раціоналістичного, а отже, й біографічного розгляду, це — символ, що перебуває поза межами особистого й історичного. А проте бувають видатні люди, в житті яких не можна не добачити "щастя", хай навіть воно полягає тільки в тому, що ці люди й відповідне до їхньої сили і здібностей завдання історично й біографічно не розминулися, знайшли одне одного, що вони народилися не надто рано й не надто пізно; до таких людей, здається нам, належить і Кнехт. Складається враження, немовби в його житті, принаймні на певному відтинку, все, що він міг би собі побажати, приходило наче саме собою. Не будемо заперечувати й замовчувати цього аспекту, ми навіть могли б тверезо пояснити його біографічним методом, чужим нам і небажаним, недозволеним у Касталії, Тобто за допомогою майже необмежених екскурсів у сферу найінтимні1шого, найприватнішого — здоров'я й хвороб, коливань і змін у самопочутті й світосприйманні. Ми певні, що такий несприятливий для нас вид біографії дав би нам докази цілковитої рівноваги між "щастям" і стражданнями Кнехта, а проте спотворив би його образ, картину його життя.