Один із Кнехтових шкільних товаришів, який, згодом досяг становища першого Архіваріуса Гри в бісер, розповідав, що Кнехт загалом був веселим хлопцем, але бурхливо не виявляв своїх почуттів; коли він віддавався музиці, на обличчі в нього з'являвся на диво зосереджений або Щасливий вираз; розпаленим і поривчастим його бачили рідко, хіба що під час ритмічної гри в м'яча, яку він дуже любив. Проте кілька разів Цей здоровий, привітний хлопець звертав на себе увагу, викликаючи в учителів посміх або й стурбованість: так бувало завжди, коли якогось учня виключали із школи, чого в елітарних навчальних закладах нижчого ступеня часто неможливо уникнути. Коли вперше сталося так, що один з товаришів Кнехта не з'явився на уроки два дні підряд і в класі пішла чутка, що той зовсім не хворий, а виключений і вже поїхав додому й ніколи не вернеться, хлопець не тільки зажурився, а й цілий день ходив як неприкаяний. Згодом, через багато років, сам він казав про це: "Коли з Ешгольца виключали котрогось учня і він залишав нас, для мене це була ніби його смерть. Якби мене хто спитав, чого я так сумую, я відповів би, що мені дуже шкода бідолаху, який з легковажності й лінощів занапастив своє майбутнє, а крім того, до мого почуття домішувався й страх, страх, щоб мене часом теж не спіткало таке лихо. Аж після того, як я пережив це кілька разів і, властиво, перестав вірити, що й мене може спіткати така сама доля, я почав дивитися на справу трохи глибше. Тепер я сприймав виключення учня з елітарної школи не тільки як лихо й кару, бо знав уже, що виключені інколи й самі залюбки верталися додому. Я відчував тепер, що є не тільки суд і кара, жертвою яких може стати легковажний учень, але й що "світ" за межами Касталії, з якого всі ми, electi, колись прийшли сюди, не перестав існувати до такої міри, як мені здавалося; що, навпаки, для декого він був великою, повною притягальної сили реальністю, яка вабить його і врешті забирає назад до себе. І, може, той "світ" був таким принадним не тільки для поодиноких людей, а для всіх, може, зовсім неправда, що всі ті, кого так вабить до себе далекий світ, — слабі й неповноцінні, може, те уявне падіння, яке їх спіткало, було зовсім не падінням і не легкодухістю, а стрибком і сміливим вчинком, і, може, ми, ті, хто слухняно лишився в Ешгольці, якраз і є слабкі і боягузливі". Ми ще побачимо, що трохи згодом ці думки стали дуже близькі його серцю.
Великою радістю для Кнехта була кожна зустріч з Магістром музики. Той навідувався в Ешгольц раз на два або на три місяці, бував на уроках музики й часом залишався погостювати кілька днів у тутешнього вчителя, свого приятеля. А якось навіть особисто керував останніми репетиціями вечірні Монтеверді. Та насамперед він стежив за успіхами найздібніших до музики учнів, і Кнехт належав до тих, кого він ушанував своєю батьківською приязню. Магістр щоразу просиджував з хлопцем годину в класі за фортепіано, розучував з ним твори своїх улюблених композиторів або вправи з давніх підручників композиції. "Рідко я бував у такому врочистому або й веселому настрої, "як тоді, доли компонував з Магістром музики канон чи слухав, як він доводить погано скомпонований канон ad absurdum,[21] — часом я насилу стримував сльози, а часом душив у собі сміх. Після такого приватного уроку музики в нього я виходив спочилий душею, наче після купелі чи масажу".
Коли термін навчання в Ешгольці скінчився і Кнехта разом з десятком інших учнів його набору мали прийняти до школи вищого ступеня, ректор виголосив перед кандидатами традиційну промову, в якій ще раз нагадав їм про сенс і закони касталійських шкіл, і від імені Ордену, так би мовити, показав їм шлях, наприкінці якого вони дістануть право самі вступити до Ордену. Ця врочиста промова входила в програму свята, яке школа влаштовувала на честь своїх випускників і на якому вчителі й товариші вітали їх як дорогих гостей. До такого дня завжди старанно готують якийсь концерт: цього разу виконували велику кантату з сімнадцятого сторіччя, і сам Магістр музики прийшов її послухати. Після ректорової промови, коли всі рушили до святково оздобленої їдальні, Кнехт підійшов до Магістра і сказав:
— Ректор розповідав нам, як навчаються у звичайних і вищих школах за межами Касталії. Він казав, що там студенти вибирають собі в університеті вільну професію. Якщо я правильно зрозумів його, це здебільшого такі професії, яких ми тут, у Касталії, зовсім не знаємо. Як це зрозуміти? Чому ті професії звуть вільними? І чому саме ми, касталійці, позбавлені права вибирати їх? Magister musicae відвів юнака вбік і спинився з ним під одним із мамонтових дерев. В очах у нього заграла майже лукава усмішка. Він відповів: — Тебе, голубе, звати "Кнехт", що означає "служник", і, може, тому слово "вільний" таке для тебе привабливе. Але хай воно тебе так не чарує! Коли некасталійці говорять про вільні професії, то, можливо, слово це звучить поважно, навіть патетично. Проте ми його вимовляємо іронічно. Воля тих професій полягає лише в тому, що шкільна й університетська молодь сама їх вибирає. Це й створює ілюзію волі, хоч здебільшого вибір той робить не стільки учень, скільки його батьки, і не один батько швидше руку собі відрубає, ніж дасть синові справжню свободу вибору. Але, може, я лихословлю, тому відкинемо цей доказ! Хай навіть вони мають свободу, але ж вона обмежена однимоднісіньким актом вибору професії. На цьому вона й кінчається. Уже в вищій школі майбутнім лікарям, юристам, інженерам накидають дуже вузький, закостенілий навчальний курс, що завершується кількома іспитами. Склавши їх, студент отримує диплом і тепер начебто має свободу працювати за своєю професією. Але насправді він стає рабом ницих сил: залежить від успіху, від грошей, від свого шанолюбства, жадоби до слави, від того, подобається він людям чи ні. Він мусить проходити церемонію виборів на посаду, мусить заробляти гроші, бере участь у нещадній боротьбі різних каст, родин, партій, газет. Зате йому вільно доскочити успіху й достатку, а одночасно й накликали на себе ненависть тих, хто такого успіху не домігся, або ж навпаки — лишитися без нічого. В зовсім іншому становищі перебуває учень еліти, що потім стає членом Ордену. Він не "вибирає" собі фаху. Він не вважає, що може краще оцінити свої таланти, ніж учителі. В ієрархії він завжди посідає те місце й виконує ті функції, які для нього вибирають вищі органи, — якщо, звичайно, цей вибір не відбувається насправді навпаки, тобто риси вдачі, здібності й помилки учня самі не змушують учителів ставити його на те чи інше місце. Зате в межах цієї уявної неволі кожен electus, скінчивши перший курс, тішиться найбільшою волею, яку тільки можна собі уявити. Тим часом як людина вільної професії, опановуючи її, мусить проходити вузький, закостенілий курс наук із закостенілою системою іспитів, electi, як тільки вони починають навчатися самостійно, мають таку волю, що багато їх самохіть присвячують ціле своє життя найвіддаленішим від практичних потреб, часто майже безглуздим студіям, і ніхто їм не стає на перешкоді, якщо тільки вони не порушують законів моралі. Той, хто має хист учителя, стає вчителем, того, хто виявив себе талановитим вихователем, використовують як вихователя, а того, хто любить перекладати, — як перекладача, кожен ніби ненароком знаходить собі місце, на якому він може служити і в своєму служінні бути вільним, А крім того, він на ціле своє життя визволений від тієї "волі", яка насправді означає тяжке, жахливе рабство. Він нічого не знає про гонитву за грошима, за славою, за чинами, нічого не знає про партії, про суперечність між особистістю і посадою, між приватним і громадським, не знає залежності від успіху. Отже, ти бачиш, сину: коли говорять про вільні професії, слово "вільний" уживають швидше іронічно.