Настала й минула зима, вогка й не дуже сувора. З неба більше не падали зірки, не діялось нічого незвичайного й важливого, селище заспокоїлось, мисливці ретельно ходили на полювання, на кілках над хижами у вітряну морозяну погоду лопотіли вивішені замерзлі шкури, на довгих обтесаних жердинах тягли по снігу дрова з лісу. Саме під час коротких морозів померла в селищі одна стара жінка, і її не можна було відразу поховати; багато днів, поки земля трохи підтанула, замерзлий труп стояв біля входу до хижі, припертий до стіни.
Аж навесні частково підтвердилися лихі передчуття заклинача погоди. Весна була погана, смутна, небесні світила відвернулись від неї, ніщо не росло й не наливалося соком. Місяць весь час спізнювався, прикмети, необхідні, щоб призначити день сівби, ніколи не збігалися, на диких луках майже не цвіли квітки, на гілках звисали зів'ялі, нерозквітлі пуп'янки. Кнехт дуже журився, але не показував цього, тільки Ада, а особливо Туру бачили, як його сушить тривога. Він не лише виконував звичайні заклинання, а й приносив окремі жертви від себе особисто, варив для демонів запашні каші й настої, що збуджували хіть, коротко обстриг бороду, а волосся спалив — уночі, коли наставав молодик, додавши до нього живиці та сирої кори, щоб був густіший дим. Він, доки можна було, ухилявся від спільних молитов і спільних жертв, від благальних походів і барабанних хорів, скільки можна було, хотів сам змагатися з проклятою погодою цієї лихої весни. І все ж таки, коли звичайна пора сівби давно минула, Кнехтові довелося піти до праматері й доповісти їй про свої міркування, але й тут його спіткали невдача і неприємність. Стара прамати, його добра приятелька, що завжди була майже поматеринському ласкава до нього, не прийняла його: вона нездужала, лежала в постелі і всі свої обов'язки й турботи передала сестрі, а та сестра ставилася до заклинача дощу досить холодно. Вона була не такої суворої, відвертої вдачі, як старша сестра, а любила розважитись, повеселитися, і це наблизило її до барабанщика і блазня Маро, що вмів забавити її і підлеститися до неї. А Маро був Кнехтовим ворогом. Уже під час першої розмови Кнехт відчув її холод і неприхильність, хоч вона жодним словом не заперечила йому. Його міркування і пропозиції почекати з сівбою і відповідними жертвами та обрядами стара схвалила і прийняла, проте розмовляла з ним непривітно, поставилась до нього, немов до підлеглого, а його прохання побачитись із хворою праматір'ю чи хоча б приготувати їй ліки рішуче відхилила. Пригнічений, ніби скривджений, з гірким присмаком у роті повернувся Кнехт після тієї розмови і ще протягом двох фаз місяця намагався відомими йому способами домогтися сприятливої для сівби погоди. Але стихії, що так часто рухалися в одному напрямку з течіями його душі, цього разу відповідали йому впертим глумом і ворожістю, ні чари, ні жертви нічого не допомагали. Не було ради, заклиначеві дощу довелося знов іти до сестри праматері, тепер уже він майже просив, щоб вона почекала, дала йому ще деякий час, і відразу помітив, що вона, мабуть, говорила про нього та про його справи з блазнем Маро, бо в розмові про необхідність призначити день сівби чи влаштувати моління всієї громади стара надто намагалась по2казати, що й сама все добре знає, і вживала таких висловів, які могла почути тільки від Маро, колишнього учня заклинача дощу. Кнехт випросив для себе ще три дні, потім знов визначив розташування зірок, переконався, що воно трохи сприятливіше, й призначив сівбу на перший день третьої фази місяця. Стара погодилась і закінчила розмову ритуальною примовкою; про цю постанову повідомили жителів селища, і всі почали готуватися до свята сівби. І ось, коли все начебто влаштовувалося, демони знов показали свою неласку. Саме за день до вимріяного, так добре підготованого свята сівби померла стара прамати. Свято довелося відкласти, а натомість оголосити про похорон і готуватися до нього. Похорон відбули надзвичайно врочисто; за новою праматір'ю, її сестрами й дочками ступав заклинач дощу, в шатах, які він одягав під час найбільших молитовних походів, і в гостроверхій шапці з лисячого хутра, поруч із ним ішов його син Туру й калатав у двоголосе калатало з твердого дерева. Небіжчиці, а також її сестрі, новій праматері, всі виявляли велику пошану. Маро із своїм барабанним хором проштовхався далеко вперед і домігся уваги й успіху. Селище плакало і святкувало, люди втішалися голосінням, урочистою церемонією, барабанною музикою і принесенням жертви, то був для всіх чудовий день, але сівбу знов відклали. Кнехт стояв зосереджений і сповнений гідності, проте в душі був глибоко засмучений, йому здавалося, що разом з праматір'ю він ховає найкращі дні свого життя.
Невдовзі після того, на бажання нової праматері, так само врочисто відбули сівбу. Процесія велично обійшла поле, стара вкинула перші жмені зерна в громадську землю, обабіч неї ступали сестри, кожна з клунком зерна, з яких прамати набирала його в жменю. Кнехтові трохи відлягло від серця, коли церемонія була нарешті закінчена.
Але зерно, так урочисто посіяне, не дало ні радості, ні врожаю, — то був страшний, нещадний рік. Почавши з повернення до зими й до морозу, погода тієї весни робила людям різні каверзи й капості, а влітку, коли нарешті ріденька, низенька, жалюгідна ярина вкрила поля, прийшло останнє і найгірше лихо — почалася нечувана посуха, якої ще не пам'ятали люди. Тиждень за тижнем сонце кипіло в білястій спекотній імлі, струмки попересихали, від сільського ставка залишилася тільки брудна калюжа — рай для бабок і незчисленних хмар комарів, суха земля порепалася, на очах в'янув і гинув урожай. Часом над селищем збиралися хмари, але вітер їх розганяв, а коли й випадав ріденький дощик, то після нього цілими днями віяв зі сходу суховій, часто блискавка влучала у високі дерева, і напівсухі верхівки вмент спалахували вогнем.
— Туру, — сказав якось Кнехт синові, — не буде з цього добра, всі демони повстали проти нас. Почалося з того зоряного дощу. Мені здається, що я накладу життям. Затям собі: якщо доведеться принести мене в жертву, ти негайно ж заступи моє місце і найперше зажадай, щоб тіло моє спалили й розвіяли попіл на полі. Взимку вам доведеться тяжко голодувати. Та після цього ваше лихо скінчиться. Ти мусиш подбати про те, щоб ніхто не чіпав громадського насіння, за це треба карати на смерть. Другий рік буде вже кращий, і люди казатимуть: "Добре, що в нас новий, молодий заклинач погоди".