Туру дуже стримано йшов назустріч хлопцеві, він не хотів полегшувати йому дороги. Але той завжди ходив за ним назирці, хлопця вабило до старого, він і сам, бувало, не знав чому. Часом, коли старий десь у найпотаємнішому куточку лісу, болота чи луки ставив пастки, виню2хував звірячий слід, викопував коріння чи збирав насіння, він раптом відчував на собі погляд хлопчика, який годинами скрадався за ним і дивився, що він робить. Інколи заклинач дощу вдавав, що нічого не помічає, інколи сердився й нещадно гнав переслідувача геть, але інколи й підкликав його ближче, водив з собою цілий день, користався його допомогою, дещо показував, а дещо велів йому вгадувати самому, випробовував його, пояснював йому назви рослин, доручав принести води чи розпалити багаття, показував, як до чого братись і як що робити, вчив його примовок і заклинань, що їх хлопець мав тримати в суворій таємниці. І, нарешті, коли Кнехт трохи підріс, старий зовсім залишив його в себе, забрав з хижі хлопчиків до власного житла, визнав у ньому свого учня. Цим він вирізнив Кнехта перед усім плем'ям: він був уже не хлопчак, а учень заклинача погоди, а це означало, що як він витримає спробу і виявиться здатним, то стане наступником старого.
Від тієї хвилини, коли заклинач дощу забрав Кнехта до своєї хижі, стіна між ними впала — не стіна шаноби й послуху, а стіна недовір'я й стриманості. Туру піддався, скорений наполегливістю хлопця, і тепер хотів тільки одного: зробити з нього доброго заклинача погоди і свого наступника. Для такого навчання не було ні усталених способів, ні теорії, ні методики, ні письма, ні цифр, навіть було дуже мало слів, і майстер удосконалював не стільки розум Кнехта, скільки його чуття. Треба було не лише опанувати силусиленну переказів і величезний досвід, усі знання тодішньої людини про природу, але й уміти передавати їх далі. Поволі й невиразно розкривалася перед хлопцем широка, насичена система досвіду, спостережень, інстинктів і навичок дослідження, майже нічого з неї не можна було вкласти в чіткі поняття, все доводилося пробувати, вивчати, перевіряти чуттям. Але основою і центром тих знань була наука про місяць, про його фази і вплив, про те, як він завжди повнішає і знов тоншає; місяць був заселений душами померлих, які він посилав для нових народжень, щоб звільнити місце новим померлим.
Так само як той вечір, коли він, весь під чарами праматериної казки, пішов до хижі старого й побачив його таємничі горщики, в пам'яті хлопчика закарбувалася ще одна хвилина між ніччю і ранком; майстер збудив його через дві години після півночі і вийшов з ним у непроглядну пітьму, щоб показати, як востаннє сходитиме серпик старого місяця. Вони стояли на голій кручі серед лісистих пагорбів — майстер мовчазний і непорушний, а хлопець трохи наляканий, сонний і тремтячий — і довго чекали, поки в тому місці, яке докладно визначив учитель, і в такому вигляді й положенні, як він описав, з'явився тонесенький місяць, округла рисочка. Боязко й зачаровано дивився Кнехт на світило, що поволі випливало з мороку хмар на острівець чистого неба.
— Скоро він змінить свій вигляд, почне знов повнішати, тоді настане пора сіяти гречку, — сказав заклинач дощу, порахував на пальцях, скільки днів лишилося до того часу, і знов замовк.
Немов покинутий напризволяще, Кнехт зіщулився на блискучому від роси камені й тремтів з прохолоди. З глибини лісу долинув протяглий крик сови. Старий довго мовчав, потім випростався, поклав руку на голову хлопцеві й промовив тихим голосом, ніби крізь сон: — Коли я помру, дух мій полетить на місяць. Ти вже на той час змужнієш і матимеш дружину, моя дочка Ада стане твоєю дружиною. Коли вона народить тобі сина, мій дух повернеться, щоб оселитись у твоєму синові, і ти назвеш його Туру, так, як звуть мене.
Учень вражено слухав майстра, але сам не зважувався вимовити жодного слова. Тоненький срібний серпик підійшов вище, його вже наполовину заступили хмари. В душі у хлопця ворухнулося дивне передчуття того, що між речами і явищами існує багато складних взаємозв'язків, що вони повторюються й перехрещуються; дивним здалося йому й те, що він був глядачем, ба навіть учасником усього, що діялося на незнайомому нічному небі, де над безкраїми лісами й пагорбами, саме в тому місці, що передбачив майстер, з'явився тоненький серпик; дивним видався йому й сам майстер, оточений безліччю таємниць, майстер, який думав про свою смерть і душа якого полине на місяць, а потім повернеться й знов оселиться в тому, хто буде Кнехтовим сином і хто має носити ім'я померлого майстра. І Кнехтові враз відкрилось його майбутнє, чітке, місцями прозоре, мов це захмарене небо, його доля лежала перед ним, як на долоні, і те, що її можна було передбачати, називати, вкладати в слова, наче дозволило йому заглянути в неозорий простір, сповнений чудес, а проте суворо впорядкований. На мить йому здалося, що все можна охопити духом, усе збагнути, все підслухати: нечутний, твердо визначений хід небесних світил угорі, життя людей і тварин, їхню єдність і ворожість, зустрічі й сутички, все велике й мале, разом із смертю, яку носить у собі кожна жива істота; все це він побачив чи збагнув у першому тремтливому передчутті цілого, побачив, що й він сам належить до того цілого, входить у нього як щось суворо підпорядковане йому, підлегле його законам, приступне духові. Це було перше передчуття великої таємниці, її значущості й глибини, а також можливості її пізнання, воно ніби невидимою рукою торкнулося хлопця серед досвітньої лісової прохолоди, на кручі, яка здіймалася над тисячами дерев, що озивалися з мороку тихим шелестом. Він не міг би розповісти про це передчуття ні тоді, ні протягом цілого свого життя, але думав про нього багато разів, і не тільки думав: у його подальшому житті й досвіді те, що він тоді пережив, та хвилина завжди багато важила, завжди нагадувала про себе. "Не забувай, — нашіптувала вона йому, — не забувай, що все це існує, що між тобою, місяцем, Туру й Адою проходять промені й виникають струми, що існують смерть, і країна душ, і повернення з неї, і що на всі образи та явища світу відповідь є в твоєму серці, що все тебе стосується, що ти повинен про все знати стільки, скільки може знати людина". Щось таке нашіптував йому той голос. Кнехт уперше почув голос духу, його зваблювання, його вимогу, його таємничий поклик. Не раз він бачив, як мандрував по небу місяць, не раз чув нічний голос сови, а з уст учителя, хоч який той був неговіркий, не раз сходили слова, плід прадавньої мудрості й самотніх роздумів, але тепер, цієї нічної пори він усе сприймав інакше, поновому, у нього з'явилось передчуття цілого, взаємозв'язку і взаємостосунків, ладу, який і його втягував у свою орбіту, і на нього покладав частку відповідальності. Той, хто оволодів би ключем до цих таємниць, мусив би вміти не тільки вистежувати по сліду звіра, впізнавати рослину за її корінням чи насінням, а й уміти охоплювати весь світ: небесні світила, духів, людей, тварин, цілющі засоби й отрути, все в його сукупності, як ціле, і за окремими частинами цього цілого, за окремими його ознаками вміти впізнавати інші частини. Бувають добрі мисливці, що зі сліду, шерстинки, посліду чи якихось інших ознак можуть дізнатися більше за інших; з кількох шерстинок вони не тільки дізнаються, що то за тварина, а й чи вона стара, чи молода, чи то самець, чи самиця. Інші з форми хмари, з запаху повітря, з поведінки якоїсь тварини чи рослини за кілька днів угадують бурю; вчитель Кнехта в цій царині був неперевершений і майже непомильний. Ще інші мають природжену спритність: декотрі хлопці за тридцять кроків влучають камінцем у птаха — цього їх ніхто не вчив, їм було дуже просто це зробити, воно в них виходило саме собою, без ніяких вправ, а завдяки чарам чи допомозі якоїсь неземної сили камінець у їхніх руках летів сам, хотів влучити, а птах хотів, щоб у нього влучили. Є ще такі, що вміють угадувати майбутнє: чи хворий помре, чи виживе, чи вагітна жінка народить хлопчика, чи дівчинку; цим уславилась дочка праматері, казали, що й заклинач погоди знав дещо з цієї мудрості. Отже, здавалося Кнехтові тієї хвилини, в безконечному плетиві взаємозв'язків має бути якийсь осередок, де все відомо, де можна побачити і вгадати все минуле і все прийдешнє. До того, хто стоїть у тому осередку, сходяться знання, як у долину стікається вода чи зайці збігаються до капусти, слово тієї людини має бути гостре й непомильне, мов камінь, що летить з найспритнішої руки, силою свого духу вона мусить об'єднати в собі всі ті чудесні здібності та знання й домогтися, щоб вони служили їй: ото була б досконала, розумна, неперевершена людина! Стати такою людиною, наблизитись до цього взірця, вічно до нього прагнути — ось де шлях, найкращий з усіх шляхів, ось де мета, ось що надає життю священного сенсу. Такі приблизно були відчуття Кнехта, і хоч би як ми намагалися висловити їх нашою абстрактною, чужою для нього мовою, ніщо не може передати того тремтіння, того захвату, який тоді палав у його серці. Пробудження серед ночі, мандрівка темним, безмовним лісом, повним небезпек і таємниць, чекання в досвітній прохолоді на кручі, поява тоненького, примарного місяця, скупі слова старого мудреця, перебування на самоті з майстром такої незвичайної хвилини — все це Кнехт пережив і запам'ятав як свято і таїнство, як урочистість посвячення, як прийняття до якоїсь спілки, приєднання до якоїсь віри, як початок нерівних, але почесних взаємин із тим, що не має назви, з таємницею всесвіту. Це переживання чи щось схоже на нього не можна було вкласти в думку, а тим паче в слово; і ще дальшою, ще неможливішою, ніж будьякі інші, була б така думка: "Чи це тільки моє суб'єктивне переживання, чи об'єктивна дійсність? Чи майстер почуває те саме, що й я, Чи кепкує з мене? Чи мої думки, пов'язані з цим переживанням, якісь нові, притаманні тільки мені, неповторні, чи, може, майстер і ще хтось інший до нього переживали й думали те саме?" Ні, таких варіацій і такої розчленованості думки він не знав, для нього все було реальністю, все було насичене й просякнуте дійсністю, мов тісто дріжджами. Хмари, місяць, мінлива картина неба, волога, холодна вапнякова круча під босими ногами, пронизлива досвітня прохолода в сіруватій імлі, затишний запах рідного житла, диму з вогнища й сухого листя, що тримався в шкурі, в яку був загорнутий майстер, відтінок гідності і легеньке відлуння старості та готовності вмерти в його суворому голосі, — все це було аж надто реальне і майже силоміць вривалося в почуття хлопця. А для згадок чуттєві враження — поживніший грунт, ніж найкращі системи й методи мислення.