— І для цього потрібна була дитина, Ендере, — додав Мазер. — Ти швидший, ніж я. Кращий за мене. Я вже надто старий і обережний. Будь-яка людина з почуттям власної гідності завжди знає, що на війні ніколи не можна вести бій, віддаючи йому всю душу. А ти не знав цього. Ми переконалися, що ти не знав. Ти відчайдушний, неперевершений і молодий. Це те, для чого ти прийшов у цей світ.
— На наших кораблях були пілоти, правда?
— Так.
— А я, даючи накази пілотам іти в бій, посилав їх на смерть і навіть не знав цього.
— Вони це знали, Ендере, і вони пішли б у будь-якому випадку. Вони знали, на що йшли.
— Ви ніколи не питали мене! Ви ніколи не казали мені правди ні про що!
— Ти мав бути зброєю, Ендере. Такою ж, як пістолет чи Доктор Могила, адже вони відмінно функціонують, не знаючи, на що спрямовані. Ми спрямовували тебе. І несемо відповідальність повністю лишень ми. Якщо щось було не так — це ми зробили, не ти.
— Розкажете пізніше, — буркнув Ендер із закритими очима.
Мазер Ракхем струснув його.
— Не засинай, Ендере, — мовив благально. — Це дуже важливо.
— Ви покінчили зі мною, — відгризнувся Ендер. — Тепер дайте мені спокій.
— Ось чому ми тут. — Мазер продовжував: — Ми намагаємося донести тобі. Це тебе не зовсім стосується, але це вже не входить ні в які ворота: вони втратили здоровий глузд — збираються почати війну. Американці стверджують, що збираються нападати на країни Східного блоку, і на Гегемонію теж. Війна з жучарами не вщухла за двадцять чотири години, і їхній знищений світ знову готовий вступити у війну, так само, як і раніше. І ти турбуєш усіх. Усі вони — і американці й Гегемонія, — хочуть мати тебе як найграндіознішого полководця в історії, хочуть, аби ти вів їхні війська. Усі, крім країн Східного блоку, які воліють, щоби ти був мертвим.
— Прекрасно, — відреагував Ендер.
— Ми мусимо забрати тебе звідси. На Еросі повно російських десантників, і Полемарх теж російський. Кровопролиття може вибухнути будь-якої хвилини.
Ендер знову повернувся до них спиною. Цього разу вони не заперечували. Хоча він не спав, а слухав їх.
— Саме цього я й боявся, Ракхем. Ти занадто тиснув на нього. Деякі з цих менших форпостів могли б поки що почекати. Треба було дати йому кілька днів, щоби відпочити.
— Чого ти добиваєшся, Графф? Намагаєшся показати, як мені краще було чинити? Ти ж не знаєш, що би сталося, якби я не тиснув. Ніхто не знає. Я чинив так, як уважав за потрібне, і це спрацювало. Ось що головне — спрацювало. Запам'ятай цей спосіб захисту, Графф, тобі це теж знадобиться.
— Вибач.
— Я бачу, як це вплинуло на нього. Полковник Лікі каже, що він назавжди залишиться психічно надломленим, але я в це не вірю. Ендер занадто сильний. Перемога багато для нього означала, а він її здобув.
— Не розповідай мені про силу, адже дитині лише одинадцять. Дай йому відпочити, Ракхем. Ще нічого не трапилося. Ми можемо зоставити охоронця за дверима.
— Краще поставити охоронця біля інших дверей. Хай думають, що Ендер там.
— Можна й так.
Вони пішли. Ендер знову заснув.
Час минав, не зачіпаючи Ендера, за винятком незначних ударів. Одного разу він прокинувся на декілька хвилин, відчувши глухий затяжний біль у руці, бо щось тиснуло на неї. Ендер підвівся й торкнув руку — з вени стирчала голка. Він спробував витягти її, але вона була приклеєна, і не вистачало сил її відірвати. Іншого разу він прокинувся в темряві й чув, як хтось поруч із ним бурмотів і лаявся. У вухах гучно дзвеніло, і це розбудило його, але шуму він не пам'ятав.
— Увімкніть світло, — мовив хтось.
А іншого разу йому здалося, ніби поруч хтось тихо плакав.
Скільки він спав? Може, день, може, тиждень, може, з місяць. Здавалося, все життя — це сон. Йому знову й знову снилися трунок Велета, вовченята. Знову й знову він переживав уві сні страшні смерті, постійні вбивства… А у лісі чув шепіт: "Ти мусиш убити дітей, аби дістатися Краю Світу". Ендер намагався відповісти: "Я ніколи не хотів нікого вбивати. Ніхто не спитав мене, чи хотів я когось убивати". Але ліс глузував із нього. І коли він стрибав із кручі за Краєм Світу, іноді його підхоплювали не хмари, а винищувач, який ніс його у вигідну позицію поблизу рідної планети жучар, щоби він міг знову й знову бачити виверження вогню, який ніс смерть, — реакцію, яку запускав Доктор Могила, знищуючи планету. Винищувач все наближувався й наближувався, і Ендер чітко бачив, як вибухають жучари, перетворюючись перед його очима спочатку на світло, а потім на купу бруду. Ось королева в оточенні дітей. Тільки королевою була чомусь його мама, а дітьми — Валентина й усі діти, яких він знав із Бійцівської школи. Один із них мав обличчя Бонзо. Він лежав на землі, а з його носа й очей текла кров. Бонзо повторював: "У тебе немає честі". І завжди під кінець сну з'являлося дзеркало, або калюжа води, або металева поверхня корабля — щось таке, що могло відбивати обличчя.
Спочатку це було завжди закривавлене обличчя Пітера, з рота якого стирчав зміїний хвіст. Через деякий час, однак, воно перетворювалося на його власне обличчя, старе й сумне, з очима, що побивалися за мільярди й мільярди вбивств, — але це були його власні очі, і він уловлював зміст їхнього виразу.
І в цьому світі, де гра уяви показувала дивні сни, Ендер пережив, здавалося, багато життів усього за п'ять днів, поки тривала Війна Ліги.
Прокинувся він у темряві. Десь гуркотіли віддалені вибухи, і деякий час він прислухався до них. Потім почулися м'які кроки.
Ендер крутнувся й рвучко викинув уперед руку, щоби схопити того, хто підкрадався до нього. Схопив когось за одяг і потягнув донизу до своїх колін, готовий в разі необхідності вбити його.
— Ендер, це я, це я!
Він упізнав голос. Він виринув із пам'яті, ніби чув його мільйон років тому.
— Алай.
— Салам, недомірок. Ти що, збирався мене вбити?
— Так. Я думав, що ти хотів убити мене.
— Я просто боявся тебе розбудити. Що ж, інстинкт самозбереження у тебе, принаймні, залишився. З того, що Мазер говорив про тебе, можна було подумати, що ти стаєш овочем.
— Я намагався. Що це за гуркіт?
— Тут іде війна. Наша секція затемнена, щоби тримати нас у безпеці.