Без жодних вагань Ендер відкрив двері й увійшов.
Він стояв на невеликому клаптику землі на самій вершині крутосхилу й бачив густий зелений ліс, що лишень почав убиратися в осінні кольори, бачив прогалини зораних ланів, волів, які тягли вози, бачив маленькі села, замок, що височів у далечині. Під ногами пропливали пухнасті хмарини, небо було, немов склепіння печери, з якого купи коштовностей звисали подібно до сталактитів.
Двері за спиною нечутно зачинилися. Ендер зачаровано дивився вниз — цей світ був настільки гарним, що хлопчика геть не цікавило, як доведеться вижити в ньому, не надто переймало, в які ігри гратиме він тут. Він знайшов цей край, і те, що побачив, стало його винагородою. Не розмірковуючи, до чого це призведе, він зістрибнув зі свого місця й полетів униз. Його несло до вигину річки просто на гострі скелі, однак сіра хмара, підлетівши під Ендера, підхопила його, понесла вдалечінь, до вежі високого замку й, крізь відчинене вікно, всередину, а потім залишила його в кімнаті. Тут не було жодних дверей, а за вікном зяяло глибоке урвище, падіння в яке було б безумовно смертельним.
Хвилину тому він бездумно кинувся зі скелі, а тепер завагався. Прикамінний килимок розвернувся й перетворився на довгу тонку зміюку з гострими зубами.
— Я твій єдиний вихід, — прошипіла змія, — найкращий вихід — смерть.
Ендер озирнувся в намаганні знайти якусь зброю. Проте екран несподівано потемнішав, по верхньому краю пробіг рядок:
НЕГАЙНО ДО СВОГО КОМАНДИРА. ВИ ЗАПІЗНЮЄТЕСЯ. ЗЕЛЕНИЙ-ЗЕЛЕНИЙ-КОРИЧНЕВИЙ.
Ендер розгнівано відключив комп'ютер і вирушив до стінки з дороговказами, знайшов зелено-зелено-коричневу лінію, торкнувся її та пішов. Вогники запалювалися перед ним, указуючи шлях. Темно-зелений, світло-зелений і коричневий кольори коду нагадали йому ранню осінь у королівстві, яке він відкрив під час гри. "Я маю туди повернутися, — вирішив Ендер. — Ця змія досить довга, я зможу по ній спуститися з вежі й відшукати свою дорогу. Напевно, це місце й називається Краєм Світу через те, що там припиняються всі ігри. Я зможу просто прийти у якесь село, стати звичайним маленьким хлопчиком, працювати й бавитись, як усі, нікого не вбиваючи і більше не вмираючи. Жити звичайним життям".
Одначе, міркуючи так, Ендер не міг уявити собі того "звичайного", простого життя. Це було йому незнайомим, але кортіло спробувати.
Армії були більшими за вікові групи, і армійські бараки так само були більші. Кімната виявилася довгою й вузькою. Ліжка розташовувалися у два ряди. Барак тягнувся так далеко, що було помітно, як у кінці підлога загинається. Кімната містилася на ободі величезного колеса, що собою і являла територія бійцівської школи.
Ендер застиг у дверях. Кілька хлопців, що сиділи біля дверей, прискіпливо глянули на нього. Усі вони були старшими, на нього не зважали, а продовжували балакати, лежачи або напівсидячи на ліжках. Бесіда точилася, зрозуміло, про баталії. Старші хлопці завжди лише про них і говорять. Усі в кімнаті були вищими за Ендера. Десяти-одинадцятирічні діти височіли над ним баштами, найменшим було вісім. А Ендер не був високим навіть для власного віку. Він спробував визначити командира, проте більшість уже зняла форму. У багатьох на колінах були ноутбуки, та уроками займалися лише деякі. Ендер увійшов, і його зразу помітили.
— Чого тобі треба? — визивно спитав хлопчик, який лежав на верхньому ліжку біля дверей. Він був найбільшим у цій кімнаті. Ендеру доводилося бачити його раніше. На щоках цього рослого юнака вже пробивалися бакенбарди. — Ти не Саламандра.
— Але стану таким, напевно, — відповів Ендер. — Зелено-зелено-коричневий, правильно? Мене перевели до вас.
Він показав хлопцю, ніби той був вартовим, аркуш паперу. Хлопець простягнув руку, щоб узяти, але Ендер папірця йому не віддав.
— Мені належить вручити це Бонзі Мадриду особисто.
До розмови приєднався ще один хлопець. На зріст він був меншим за "вартового", але вищим за Ендера.
— Тупоголовий, не Бонзі, а Бонзо. Це іспанське ім'я, воно не відмінюється. Бонзо Мадрид. Акі насотрос абламос еспаньйол, сеньйор Гран Федор.
— То це ти — Бонзо? — поцікавився Ендер, уже вимовляючи ім'я правильно.
— Ні. Я просто маю хист до мов. Петра Акарнян, єдина дівчинка в Армії Саламандр. Тільки у мене більше права називатися хлопцем, ніж у решти мешканців цієї кімнати.
— Мамця Петруха, — почав один із хлопчиків. — Петруха мав Парижа…
— Мавпа рижа, мавпа рижа, мавпа рижа! — підхопив інший.
Багатьох це розсмішило.
— Скажу по секрету, — зауважила Петра, — коли вчителі вирішать поставити клізму бійцівській школі, їм доведеться всунути її у зелено-зелено-коричневе.
Ендера охопив відчай. Усе проти нього: куций, ненатренований, недосвідчений — цього достатньо, щоби викликати роздратування товаришів своїм раннім розвитком. А на додачу в нього, зовсім випадково, не найкращий друг. Біла ворона Армії Саламандр. Ця зустріч — і для всіх їхні імена пов'язані нерозривно. Чудово…
Ендер поглянув на тих, хто сміявся, і на мить йому здалося, що тіла цих хлопчиків вкриті вовною, а з розкритих пащ стирчать гострі ікла. "Невже я єдина людина у цьому страшному місці, а всі інші — звірюки, ладні розірвати мене на шматки?"
Потім він згадав Алая. "Ні, у кожній армії є людина, бодай одна, з якою варто зійтися".
Раптом, без жодної команди, сміх припинився, хлопці застигли на місці. Ендер обернувся до дверей. У проході стояв хлопчик, високий і гнучкий, із гарними чорними очима й чітко окресленими вустами. Весь його вигляд свідчив про витонченість натури.
"За цією вродою я піду куди завгодно, — вимовив внутрішній голос Ендера. — Я хочу бачити світ цими очима".
— Хто ти? — спокійно спитав хлопчик.
— Ендер Віггін, сер, — відповів Ендер. — Переведений зі свого набору до Армії Саламандр.
Він простягнув свій припис. Хлопчик узяв папірець упевненим рухом, не зачепивши руки Ендера.
— Скільки тобі років? — поцікавився він.
— Сім. Майже.
Так само спокійно командир продовжив:
— Я запитав, скільки тобі років зараз, а не в майбутньому.
— Мені шість років, дев'ять місяців і дванадцять днів.
— Скільки часу ти провів у бійцівській кімнаті?