— Чи можу я вам сказати? — запитав він, поглянувши на неї із сумнівом. — Я не знаю. Я справді не знаю. За мною так пильно шпигають.
Міс Марпл несподівано придумала, що їй робити. Вона твердо схопила його за руку.
— Якщо ми підемо по цій стежці… Погляньте, тут немає ані дерев, ані кущів. Ніхто не зможе нас підслухати.
— Ні, не зможе, ви маєте слушність. — Він набрав повні груди повітря, нахилив голову й майже пошепки промовив свої наступні слова — Я зробив відкриття. Жахливе відкриття.
— Яке відкриття?
Едгар Лоусон затремтів із голови до ніг. Він майже плакав.
— Хіба можна комусь довіритися! Я йому повірив, а він мені збрехав. Збрехав для того, щоб я не зміг відкрити правду. Я неспроможний це пережити. Яка підлість! Розумієте, він був єдиною особою, якій я довіряв, а тепер з'ясувалося, що саме він стояв за всім цим. Це він був моїм ворогом! Цe він керував усіма тими, хто стежив і шпигував за мною. Але це йому так не минеться. Я не стану мовчати. Я скажу йому, що знаю про всі його підлі вчинки.
— Ви про кого? — запитала міс Марпл.
Едгар Лоусон випростався на повен зріст. Він хотів здатися їй патетичним і сповненим гідності. Але насправді вигляд у нього був кумедний.
— Я кажу про свого батька.
— Про віконта Монтгомері чи, може, про Вінстона Черчілля?
Едгар кинув на неї зневажливий погляд.
— Вони намагалися переконати мене в цьому аби перешкодити мені відгадати правду. Але тепер я знаю. Я маю друга — справжнього друга. Друга, який розповідає мені правду й відкриває мені, як мене досі обманювали. Але моєму батькові доведеться рахуватися зі мною. Я пожбурю його брехню йому в обличчя! Я приголомшу його правдою. Подивимося, що він зможе на це сказати.
Зненацька Едгар кинувся навтіки і зник за деревами парку.
Міс Марпл повернулася в дім, неабияк стривожена.
"Ми всі трохи божевільні, моя люба леді", — сказав їй доктор Мейверік.
Але їй здалося, що у випадку з Едгаром справи зайшли значно далі, ніж це.
II
Льюїс Сероколд повернувся додому десь о пів на сьому. Він зупинив автомобіль перед ворітьми й рушив до будинку пішки через парк. Виглянувша зі свого вікна, міс Марпл побачила, яі Кристіан Гульбрандсен вийшов йому назустріч і двоє чоловіків, привітавшись, обернулися й стали ходити туди-сюди по терасі.
Міс Марпл не забула взяти із собою бінокль, за допомогою якого вона спостерігала за життям птахів. Саме це вона й робила в ті хвилини. Вона дивилася на далекий гайок дерев, над яким, як їй здалося, кружляла зграя чижів.
Коли бінокль опустився, й вона ще не встигла його підняти, то помітила, що двоє чоловіків були дуже чимось стурбовані. Міс Марпл трохи більше вихилилася з вікна. Уривки з розмови вряди-годи долітали до неї. Якби один із двох підняв погляд, йому стало б очевидне, що увага захопленого спостерігача життя птахів була спрямована кудись далеко від їхньої розмови.
— …треба подбати, щоб Кері Луїза не довідалася… — говорив Гульбрандсен.
Коли вони проходили вдруге під вікном міс Марпл, до неї долетіло кілька слів Льюїса Сероколда.
— …якщо це можна буде приховати від неї. Я згоден, про неї слід подбати насамперед…
Ще кілька фрагментів долетіли до її вух:
— …Справді дуже серйозно… не варто… це означало б узяти на себе надто велику відповідальність… можливо, нам треба звернутися до когось стороннього…
І нарешті міс Марпл почула, як Кристіан Гульбрандсен сказав:
— Тут стає холодно. Ходімо в дім.
Міс Марпл відійшла від вікна з розгубленим виразом обличчя. Те, що вона підслухала, було надто фрагментарним, аби ці фрагменти можна було стулити докупи, але воно підтверджувало туманні побоювання, які поступово опановували її і в обгрунтованості яких Рут Вен Райдок була абсолютно впевнена.
Хоч би що там було не так у Стоунігейтсі, воно, безперечно, стосувалося Кері Луїзи.
Ill
Під час вечері в той день панувала досить напружена атмосфера. І Гульбрандсен, і Льюїс були неуважні й занурені у власні думки. Волтер Хад був ще похмуріший, ніж звичайно, і чи не вперше Джіна й Стівс не мали чого сказати ані одне одному, ані всьому товариству, яке зібралося за столом. Розмову головним чином підтримував доктор Мейверік, який розпочав тривалу дискусію технічного характеру з містером Баумгартеном — одним із фахівців із гігієни праці.
Коли після вечері вони вийшли до зали, Кристіан Гульбрандсен майже відразу попросив вибачення. Він сказав, що повинен написати важливого листа.
— Якщо дозволиш мені, дорога Кері Луїзо, я зараз піду до своєї кімнати.
— Ти маєш там уce, що тобі треба? Джоллі?
— Так, так. Усе. Я просив друкарську машинку, і її вже там поставили. Міс Белвер була дуже доброю та уважною.
Він покинув Велику Залу, вийшовши у двері, які були зліва й виводили до головних сходів, а далі — до коридору, в кінці якого було помешкання, що складалося зі спальні та ванної кімнати.
Коли він вийшов, Кері Луїза запитала:
— Ти не йдеш сьогодні до театру Джіно?
Дівчина похитала головою. Вона перетнула залу й сіла біля вікна, з якого було видно під'їзну алею та подвір'я.
Стівен подивився на неї й підійшов до великого фортепіано. Він сів біля нього й, дуже легко торкаючись клавішів пальцями, заграв дивну й меланхолійну мелодію. Двоє фахівців із гігієни праці, доктор Баумгартен та містер Лейсі, а також доктор Мейверік побажали всім "на добраніч" і пішли. Волтер натиснув на вимикач настільної лампи, і з тріскотом половина світильників у залі погасла.
— Цей клятий вимикач ніколи не буває справний. Піду поставлю нову пробку.
Він вийшов із Зали, й Кері Луїза прошепотіла:
— Воллі так добре тямить у всіх цих електричних приладах. Пам'ятаєте, як він полагодив отой тостер?
— Здається, це було все, що він тут зробив, — сказала Мілдред Стріт. — Мамо, ти випила свій тонік?
Міс Белвер щиро визнала свою провину:
— Мушу признатися, я зовсім забула про нього сьогодні.
Вона підхопилася на ноги, пішла в їдальню й незабаром повернулася з невеличкою склянкою, на дні якої було трохи рожевої рідини.
Кері Луїза з легкою усмішкою простягла слухняну руку.
— Така бридка мікстура, й ніхто не дозволяє мені забути про неї, — сказала вона, скривившись.
А потім, досить несподівано, Льюїс Сероколд сказав: