— Чому це репродуктор замовк? — суворим, командирським тоном запитав нарешті Льонька.
— Зіпсувався, певно, — не обертаючись відповів Олег.
— Ти бач, "зіпсувався"! Півгодини пограв і вже зіпсувався!..
Тиха Таня смикнула Льоньку за рукав:
— Прийшов у гості — і розпоряджаєшся?
— Хто прийшов у гості?! — пошепки спалахнув Льонька. — Я? Ми?! Це він приїхав до нас у гості з іншого будинку!
Льонька хотів додати щось іще, але стрівся з твердим, спокійно-насмішкуватим поглядом Тані й замовк.
На щастя, у цей час Олег зовсім розкрутив дріт, що заміняв замок.
Тактовний і ввічливий Юхим запитав:
— Можна зайти?
— Можна! Заходь! — відповів Льонька, хоч Юхим звертався зовсім не до нього.
Всі увійшли в недобудовану кімнату з балками замість підлоги, з темним горішнім дахом замість стелі і з голими цегляними стінами.
На саморобному столі, схожому на довгастий дерев'яний верстак, височів радіопідсилювач. По його непоказному верхньому "одягу", що ледве прикривав складне хитросплетіння металевих нутрощів, можна було відразу сказати: підсилювач саморобний. Тут же стояв невеликий мікрофон, саморобний електропрогравач із платівкою на диску. Інші платівки лежали гіркою в картонній коробці. Химерно витягнувши свою тонку шийку, заглядав у вікно електропаяльник. Шматками застиглої лави валялася на столі каніфоль.
Льонька, роззявивши рота, мов заворожений схилився над радіопідсилювачем. На нього дивилися сріблясті алюмінієві патрони конденсаторів, радіолампи; різнобарвні патрончики постійних опорів із хвостиками дротів; круглі, немов з-під вазеліну коробочки змінних опорів; великі котушки трансформаторів…
Отямившись від першого враження, Льонька запитав:
— Ну й що ж тут не в порядку?
— А ти подивись… — відповів Олег. — Може, лампа барахлить. Чи трансформатор пробило…
Льонька з виглядом знавця оглянув сяючі склом і сріблом нутрощі підсилювача і докірливо похитав головою:
— Як це це ви без інструментів живете? Лише паяльник стирчить — і все… Тут без інструментів не обійдешся!
На добродушному, круглому Олеговому обличчі не відбилося ані замішання, ані досади.
— Інструменти? Будь ласка! — незворушно мовив він.
Нахилився і поклав на верстак свій громіздкий чорний футляр. Попорпавшись у потаємній кишеньці штанів, він дістав маленький ключик і відімкнув крихітний висячий замочок (очевидно, власної конструкції) на футлярі.
Олег відкинув чорну покришку — і Льонька завмер від здивування: у глибокому футлярі лежали акуратно розкладені стамески, рубанок, напильники, плоскогубці, мотки дроту і навіть бляшаночки із цвяхами та шурупами.
— А де ж ця сама… віолончель? — тихо запитав Льонька. Всі його приятелі на мить втратили мову.
— Що це в тебе там?.. — прошепотів нарешті Владик.
Тільки Олег залишився, як завжди, незворушний. Він дістав плоскогубці і, мовби не помічаючи здивування друзів, запитав у Льоньки:
— Потрібні?.. А краще орудуй сам. Бери усе що треба!
— Отже… отже, це не "гроб з музикою"? Це…
— Оригінальний музичний ящик з різними немузичними інструментами, — підказав Олег. — Одне слово, берися за діло!
Льонька трохи зашарівся, здивовано покрутив у руках плоскогубці, ще нижче схилився над підсилювачем, для чогось наблизив до нього вухо і поставив твердий діагноз:
— Так, лампа! І трансформатор теж!
Олег мовчки підійшов до підсилювача, перевірив адаптерні гнізда, потім включив електропрогравач — і раптом внизу, на подвір'ї залунала пісня. Та, що години півтори тому примусила Льоньку підхопитися з постелі.
— Сам? Сам, чи що, одужав? — заїкаючись, запитав Льонька.
— А чого йому одужувати? Він і так був цілком здоровий.
— Так, значить… значить, ти…
— Просто хотів узнати, як ти розумієшся на техніці. Оце й усе.
— Мене? Перевіряти?! Як розуміюся? Та вже не гірше від тебе!
— Гірше, Леоніде! Гірше, якщо вже на те пішло, — пролунав раптом ззаду спокійний голос Васі Кругляшкіна.
Вигляд у Васі був по-справжньому святковий. Якби він був неживим предметом, про нього б сказали, певно: "Тільки-но з магазину! Просто з полички!" Вася був чисто поголений, в ретельно випрасуваному темно-сірому костюмі й жовтих черевиках, таких блискучих, що вони могли по-суперничати з новенькими металевими деталями радіо-підсилювача.
— Мене тут спершу з вами сплутали. Васею назвали, — сказав Олег.
— Еге ж! Адже це ти, Васю, все зробив? Обладнав, так би мовити! — Льонька обвів руками довгий дерев'яний верстак. Як сусіда, він називав Васю на "ти". Вася зсунув на потилицю кепку з коротким козирком і похитав головою:
— Чужих заслуг привласнювати не люблю. Помічником був, не заперечую… А головний, коли вже на те пішло, ініціатор і виконавець…
— Та гаразд уже, гаразд! Разом робили! — перебив Олег: Васина похвала, здавалось, була йому неприємна.
Щоб змінити тему розмови, Юхим Трошин несподівано запитав:
— А кому, цікаво, ця кімната належала?
— Самі не знаємо, — відповів Олег. — І звідки вона тут, на горищі, ця цегляна коробка?
— Я довідаюсь! Сьогодні ж довідаюсь! — вигукнув Льонька, якому дуже хотілося хоча б у чомусь проявити себе і взяти реванш.
— Не хвались! Звідки ти можеш довідатися? — тихо спинила його Таня.
Та Льонька не хвалився: він справді-таки міг довідатися.
"МАДАМ ЖЕРІ-ВНУЧКА"
До революції будинок належав акціонерному товариству "Мадам Жері і дочка". Сама мадам давно втекла за кордон. А дочка її довго ще жила на третьому поверсі, у квартирі номер дев'ять. І займала у цій квартирі всього-на-всього одну невелику кімнату, що виходила вікнами на подвір'я.
Після "Жері-дочки" спадкоємців не залишилося, і в її кімнату в'їхала Калерія Гаврилівна Клепальська. Льоня прозвав нову сусідку "мадам Жері-внучка".
На дверях дев'ятої квартири, біля круглого сріблястого дзвінка, висіла табличка, на якій акуратно, чорною тушшю було виведено: "Уткіним — 1 дзвінок, Кругляшкіну — 2 дзвінки, Митрохіній — 3 дзвінки".
А десь збоку зловісно поблискувала маленька чорна кнопочка і поряд, під целофаном, — категоричний наказ: "Тільки Клепальській!"
На всіх мешканців дев'ятої квартири припадав один облуплений металевий ящик з дірочками — "Для листів і газет". "Мадам Жері-внучка" окремого ящика не мала з тієї простої причини, що газет вона не виписувала і листів ні від кого не одержувала.