Він і справді запізнювався.
За хвилину, збігаючи сходами, Льонька думав: "Ну, тепер уже на ввесь будинок розголосить: з ремонту повертають нові речі! Ніби з магазину!.."
* * *
Вдень у дворі з'явився високий незнайомець в окулярах.
Побачивши колишню дровітню, над якою красувалася "художньо оформлена" Олегом вивіска: "Що зламалось — усе відремонтуємо!", він так зрадів, ніби побачив здалеку давнього знайомого, якого саме і шукав.
— Ага! Ось вона, ця майстерня! — вигукнув незнайомець і щось занотував у блокнот.
Потім він обійшов сарай з усіх боків, мовчки поремствував на те, що дошки в одному місці розсунуті і в стіні утворилася чимала щілина (звідси й через дірку в дахові вивчали вміст дровітні спеціальні кореспонденти у ті дні, коли дровітня була окупована Калерією Гаврилівною Клепальською).
Потім незнайомець увійшов до майстерні й побачив там самого Олега, який морочився з великим болтом і гайкою: певно, на болту стерлася різьба і гайка ніяк не хотіла доходити до металевої шляпки.
Незнайомець з інтересом оглянув майстерню і раптом запитав Олега:
— Це ваш верстат для палітурних робіт? Самі спорудили, га?
— Самі. А що?
— Та так… нічого. Певно, все-таки ваш "великий книгообмін" обшарпав обкладинки й корінці, так?
Олег підозріло глянув на незнайомця: звідки він знає про "великий книгообмін"? Проте, помітивши комсомольський значок на грудях у нього, Олег заспокоївся і, продовжуючи й далі морочитися з упертою гайкою, сказав:
— Ми взагалі вирішили усі старі книжки відремонтувати. От і спорудили верстат…
— Як же ви його спорудили?
— А дуже просто. Бачите: дві дошки і болти з гайками…
Незнайомець схилився над своїм блокнотом. Потім обвів очима майстерню і запитав:
— А де ж ваш верстат для зшивання книг?
— Он там, у кутку, — відповів Олег. І знову здивовано глянув на незнайомця: звідки йому все відомо?
А той продовжував цікавитися:
— Також самі зробили? Чи хтось вам допомагав?
— Самі. Це ж дуже просто: взяли широку дошку, на ній закріпили дерев'яну рамку, натягнули шпагат… Що ж тут особливого?
— Особливого, звісно, нічого немає, — сказав незнайомець, записуючи щось до блокнота. — Значить, боретеся за довголіття книжок? Добре діло! Я вам кілька своїх книжок принесу. Підлікуєте їх?
— Підлікуємо! Підлікуємо! — зрадів Олег. — У нас поки що мало замовлень.
— Це чому ж?
— Не довіряють нам. Бояться…
— А я ось ризикну! Принесу вам різні старовинні видання, які у букіністів придбав. Рідкісні книги! А ви вже їх омолодіть, будь ласка!
Олег одразу пройнявся симпатією до незнайомця:
— А може, у вас щось зламалося: чайник продірявився або електрична праска перегоріла?.. Приносьте, будь ласка! А то наші домогосподарки…
— І вони вам не довіряють, так? Не завоювали ще, значить, авторитету. Ну, нічого! Постараюсь вам допомогти. Усіх своїх сусідок опитаю. Так їм прямо й скажу: є такі хлопці — що зламалось, все відремонтують! Я, правда, живу не у вашому будинку…
— Це байдуже! Байдуже! — поспішив заспокоїти Олег. — Ми у вас приймемо в ремонт усе… Усе, що схочете! Можемо навіть ковзани наточити і приклепати до черевиків. Намертво! Не відірвете!
— Це в травні — ковзани? — усміхнувся незнайомець. — А верстат для ковзанів теж самі спорудили?
— Ось бачите: закріплюємо і точимо напилком.
— Бачу. А це що, токарний верстат! По дереву, так?..
Олег з повагою глянув на незнайомця: розуміється! Олег цінував людей, які тямлять у техніці.
— Так, це наш токарний верстат. — І, передбачаючи запитання незнайомця, одразу ж додав: — Самі зробили. На ньому можна шашки виточити чи шахи. Держак для лопат і для прапорців. Іграшки різні…
— Іграшки?! — Незнайомець так зрадів, ніби сам ще перебував у шкільному віці. — Іграшки — це добре. Неподалік від вас відкривається незабаром новий дитячий садок. При трикотажній фабриці… Ось ви й візьміть шефство над малюками.
— А чого ж? Можна… — погодився Олег.
— Так і запишемо! — незнайомець знову схилився над своїм блокнотом. А потім запитав: — І хто ж усе це придумав? — Він обвів рукою майстерню.
— Та як вам сказати… Всі придумали!
— Всі одразу! Так не буває. Комусь усе-таки належить ідея? І є у вас якийсь, так би мовити, технічний керівник? Напевне є! І як усе це взагалі започаткувалося? Розкажи-но мені докладніше.
"Ось якби прийшов зараз Льонька! Він би вже все розписав як слід!" — подумав Олег.
І Льонька одразу, немовби вгадавши на відстані Олегові думки, з'явився у дверях. Слідом за ним прийшли і Юхим, і Льова Груздєв, і Тиха Таня. Наближався час відкриття майстерні. На табличці, прибитій до дверей, було написано: "Прийом замовлень з 14-ї години 30 хвилин до 7-ї години вечора. Пізніше здавайте замовлення у вікно Олегу Брянцеву — квартира номер сімнадцять (вікно з вулиці)".
— Ось він вам усе й пояснить! Краще від усіх розкаже! — Олег кивнув у бік Льоньки.
Незнайомець підійшов до Льоньки й. привітався:
— Так ти, значить, керував створенням цього… ну, як би краще назвати… самодіяльного комбінату побутового обслуговування?..
Тиха Таня насмішкувато, спідлоба спостерігала за Льонею: ось зараз він випалить: "Я! Під моїм керівництвом!"
Але Льонька подумав трохи, почухав потилицю і голосно, на всю майстерню, виголосив:
— Ніхто не керував! Усі разом працювали! А вміє більше від усіх нас он той, білоголовий… Олег Брянцев!
— Я так чомусь і подумав, — усміхнувся незнайомець.
— А ви, власне, хто будете? — поцікавився Льонька. — Кореспондент?
— Ні, чому ж кореспондент? Я з райкому комсомолу.
— З райкому?!
Враз усі обступили незнайомця.
— Так, з райкому. І прийшов я до вас не просто з цікавості, а у важливій справі. Хочемо ми створити у вас у дворі піонерський клуб. Клуб будинку номер дев'ять дріб три! Як би на це подивитесь?
— А навіщо це потрібно? — розвів руками Льонька. — Адже у нас є БОБУПІШ! "Бойовий…"
— "… будинковий піонерський штаб"! — перебив його гість.
— Звідки ви знаєте? — здивувався Льонька.
— Він усе звідкись знає, — тихо шепнув йому Олег. І голосно заявив: — У БОБУПІШ тільки чотири чоловіки входять, а в клубі будуть усі! Усі піонери нашого двору!
— Це буде чудово… — тихо підтримав Юхим Трюшин.
І Таня теж приєдналася: