— Я налякав їх?
— Ні, Ви їх збентежили… Вони розповідали мені свою історію.
— Цікаво?.. Ви ж мені розкажете?.. Як Вам спалося сьогодні?
— Просто чудово! Підозрюю, що цей Бестекер додає снодійне у наші напої.
— Не думаю, — відказав Жан. — Я спав, як убитий, та прокинувся під ранок з ясною головою.
А потім за мить додав:
— І абсолютно щасливим.
Вона дивилася на нього, посміхалася і мовчала.
— Ходімо цією стежкою, — мовив він. — І Ви розкажете мені історію юних австрійок… Станете моєю Шахерезадою…
— От тільки в нас не буде тисячі і однієї ночі…
— На жаль!.. У нас?..
Вона перервала його:
— Ці дівчатка — близнючки. Спочатку вони мешкали у Відні, потім — у Будапешті, і не було в них інших близьких подруг. Коли їм виповнилося вісімнадцять, вони познайомилися з одним угорцем, який походив зі старовинної та благородної родини… Він був прекрасним, наче бог, артистичним, немов циганський музика… Того ж дня обидві сестри шалено закохалися в нього. Декілька місяців потому, він освідчився одній із дівчат. Інша, у відчаї, марно намагалася втопитися. Тоді обраниця графа Нікі вирішила відмовитися від свого щастя. Дівчата надумали померти разом. Саме тоді вони, як Ви і я, отримали листа від готелю "Танатос".
— Яке божевілля! — вигукнув Жан Моньє. — Вони ж молоді та вродливі… Чому б їм не переїхати до Америки, де б вони зустріли інших, закоханих у них чоловіків?.. Лише трішки терпіння…
— Сюди завжди потрапляють ті, кому бракує терпіння, — меланхолійно відзначила Клара. — Однак, кожен з нас стає надзвичайно мудрим, коли справа стосується інших… Хто це сказав: "Кожному досить мужності, аби витерпіти горе іншого"?
Мешканці "Танатоса" цілий день могли бачити, як пара, вбрана у біле, прогулювалася алеями парку, гірськими схилами та вздовж розщелини. Чоловік та жінка щось пристрасно обговорювали… Коли смеркало, вони повернулися до готелю. І садівник-мексиканець делікатно відвернув очі, коли їхні руки сплелися в обіймах.
Після вечері Жан Моньє відвів Клару в маленьку вітальню, де весь вечір нашіптував щось їй на вушко. Здавалося, його слова тішили молоду жінку. Перед тим, як піднятися до себе, Жан зайшов до містера Берстекера. Той сидів у кабінеті і гортав якусь чорну книгу. Містер Берстекер перевіряв рахунки. Час від часу він брав до рук червоного олівця і викреслював якісь рядки.
— Доброго вечора, месьє Моньє! Чи можу я Вам допомогти?
— Так, містере Берстекер… Принаймні, я на це сподіваюся… Те, що я скажу, здивує Вас… Така раптова зміна… Але життя таке несподіване… Коротше, я прийшов сказати, що передумав… Я не хочу помирати.
Містер Берстекер звів на нього здивований погляд.
— Ви це кажете серйозно, месьє Моньє?
— Розумію, — продовжував Жан Моньє, — що можу Вам зараз видаватися непослідовним у своїх рішеннях та нерішучим… Але ж це природно, що, коли обставини змінюються, людські бажання змінюються теж, чи не так? Тиждень тому, коли я отримав Вашого листа, то був у відчаї, всіма покинутий… Не думав, що боротьба має сенс… Але сьогодні все змінилося… І, насправді, я вдячний за це саме Вам, містере Берстекер…
— Завдяки мені, месьє Моньє?
— Так, адже диво здійснила саме та молода жінка, за столик до якої Ви мене посадили на вечерю… Місіс Кірбі-Шоу — неймовірна жінка, містере Берстекер.
— Я і сам казав Вам про це, месьє Моньє.
— Прекрасна і героїчна… Дізнавшись про скрутне становище, в якому я опинився, вона погодилася розділити мої біди зі мною… Це Вас дивує?
— Зовсім ні. Ми тут звикли до таких різких змін. Я радий за Вас, месьє Моньє. Ви молодий, зовсім молодий…
— Тож, якщо Ви не проти, ми з місіс Кірбі-Шоу завтра повернемося в Дімін…
— Тобто місіс Кірбі-Шоу, як і Ви, відмовляється від?..
— Так, звісно… Вона сама повідомить Вам про це з хвилини на хвилину… Лишається владнати одне делікатне питання… Триста доларів, які я сплатив, ставлять весь мій капітал… Скажіть, будь ласка, чи вони остаточно стали власністю готелю, чи я міг би взяти частину з них, аби купити нам квитки?
— Ми чесні люди, месьє Моньє. І ми ніколи не беремо грошей за ті послуги, яких не надали. Завтра зранку ми випишемо Вам рахунок. З Вас буде вирахувано лише двадцять доларів за перебування в готелі та гроші за послуги, а решту Ви зможете забрати назад.
— Ви такі люб'язні та великодушні! О, містере Берстекер, знали б Ви тільки, наскільки я вдячний Вам! Я знайшов своє щастя… Розпочав нове життя…
— Завжди до Ваших послуг, — відповів містер Берстекер.
Він бачив, як Жан Моньє вийшов із кабінету та рушив до свого номера. Потім натиснув на кнопку і промовив:
— Нехай Сарконі зайде до мене.
За декілька хвилин консьєрж зайшов до директора.
— Ви мене викликали, Сеньйоре Директор?
— Так, Сарконі… Сьогодні вночі, близько другої години, пустіть газ у сто тринадцятий номер…
— Сеньйоре Директор, чи потрібно перед Смертельним пускати Снодійний газ?
— Думаю, в цьому нема потреби… Він і так міцно спатиме… Це все на сьогодні, Сарконі. А на завтра, як ми і домовлялись, у Вас двоє дівчаток із сімнадцятого…
Як тільки консьєрж пішов, місіс Кірбі-Шоу з'явилася на порозі директорського кабінету.
— Заходь, — сказав містер Берстекер. — Якраз збирався кликати тебе… Твій клієнт сьогодні повідомив мене про свій від'їзд.
— Здається, я варта похвали… Чисто виконана робота.
— Справді, дуже швидко… Я це врахую.
— Тож, цієї ночі його?..
— Так, цієї ночі.
— Бідолашний юнак! — сказала вона. — Він такий ніжний, романтичний…
— Всі вони романтичні, — відказав містер Берстекер.
— А все ж таки ти жорстокий. Як тільки у них знову прокидається смак до життя, ти їх прибираєш.
— Жорстокий? Навпаки! В цьому ж і полягає гуманність нашого методу… Цього мучили докори сумління… Ось я його і заспокоїв.
Директор зазирнув до свого списку.
— Завтра можеш відпочити… Але післязавтра у мене для тебе новий клієнт… Також банкір, цього разу — швед. І не такий молодий.
— А цей милий француз мені сподобався, — замріяно промовила вона.
— Роботу не обирають, — суворо промовив директор. — Тримай, ось твої десять доларів і ще десять преміальних.
— Дякую, — сказала Клара Кірбі-Шоу.
Вона поклала гроші в сумочку і зітхнула.