ЛІКАР: Я ще вчасно допхався на своєму старому Мерседесі.
БУРҐОМ1СТЕР: Доктор Ніслін, наш лікар.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН дивиться на ЛІКАРЯ крізь лорнет; він цілує
їй руку.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Цікаво. Ви виписуєте посвідки смерті? ЛІКАР (збитий з пантелику): Посвідки смерти? КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Хтось же у вас помирає. ЛІКАР: Звичайно, шановна пані. Це мій обов'язок.
Наказ начальства. КЛЕР ЦАХАНАСЯН: У майбутньому посвідчите смерть з
паралічу серця. ІЛЛЬ (сміється): Чудово, просто чудово! КЛЕР ЦАХАНАСЯН відвертається від ЛІКАРЯ оглядає ГІМНАСТА
в трико.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Зробіть свою вправу ще раз.
ГІМНАСТ присідає, махає руками.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Надзвичайні м'язи. Чи ви вже кого
задушили ними? ГІМНАСТ (присідаючи, спанталичено): Задушив? КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Закиньте ще раз руки на спину,
пане гімнасте, а потім прогніться лежачи. ІЛЛЬ (сміючись): У Кляри золотий гумор. Такі жарти,
що можна зі сміху вмерти.
ЛІКАР ще й досі не отямився.
ЛІКАР: Не знаю. Від таких жартів мені мороз іде поза шкірою.
ІЛЛЬ (таємниче): Вона обіцяла мільйони!
БУРГОМІСТР захлинається.
БУРГОМІСТР: Мільйони?
ІЛЛЬ: Мільйони.
ЛІКАР: А бий тебе сила Божа!
МІЛЬЯДЕРКА відвертається від ГІМНАСТА.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Тепер я голодна, бургомістре. БУРГОМІСТР: Ми тільки чекаємо вашого чоловіка, шановна пані.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Не треба на нього чекати. Він ловить рибу, і я з ним розлучуся. БУРГОМІСТР: Розлучитеся?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Мобі також здивується. Я одружуся
з німецьким кіноактором. БУРГОМІСТР: Але ж ви сказали, що ваше подружжя
щасливе.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Кожне моє подружжя щасливе. Але мрія моєї молодості була одружитися в ґюллен-ському соборі. Треба здійснити свої молодечі мрії. То буде так урочисто!
Всі сідають. КЛЕР ЦАХАНАСЯН — між БУРГОМІСТРОМ та ІЛЛЕМ, поруч Ілля — ПАНІ ІЛЛЬ, а поруч БУРГОМІСТРА — його ДРУЖИ НА. Праворуч, коло іншого столу, УЧИТЕЛЬ, ПАРОХ і ПОЛІЦАЙ. Ліворуч — чотири ЧОЛОВІКИ. Дальші гості з жінками — в глибині, де ясніє транспарант "Ласкаво просимо, Клер!" БУРГОМІСТР, сяючи з радості, підводиться вже з обв'язаною серветкою, і стукає в свою склянку.
БУРГОМІСТР: Шановна пані, дорогі мої ґюлленці. Минуло сорок п'ять років відтоді, як ви покинули наше містечко, що його збудував курфюрст Гассо Шляхетний і що так мирно розташувалось між Конрадсвайлерським лісом і Пюкенрідською долиною. Сорок п'ять років, понад чотири десятиріччя, шмат часу. Багато чого сталось від тієї пори, багато прикрого. Невесело було в світі, невесело в нас. Але все ж таки ми не забули вас, шановна пані, наша Клер. (Оплески). Ні вас, ні вашої родини. Ваша чудова, міцна мов горіх мати, (ІЛЛЬ шепче йому щось на вухо), що, на жаль, надто рано померла на сухоти, ваш популярний батько, що спорудив при залізничій станції будову, яку дуже часто відвідують (ІЛЛЬ шепче йому щось на вухо), яку високо ставлять фахівці й аматори, ще живуть у наших споминах як найкращі, наймоторніші з нас. А особливо вас, шановна пані, коли ви білявим (ІЛЛЬ шепче йому щось на вухо) рудим, кучерявим дівчиськом гасали нашими, на жаль, занепалими тепер вулицями — хто вас не знав! Уже тоді кожний відчував чар вашої особистості, здогадувався про майбутній ваш злет до запоморочливих вершин суспільства. (Він достає нотатник). Ви лишилися в нашій пам'яті назавжди. До речі: ваші успіхи в школі ще й досі правлять учителям за приклад, бо ж вони були просто дивовижні якраз у найважливішому предметі: в ботаніці й зоології, що свідчить про ваше співчуття до всього живого, яке потребує охорони. Ваша любов до справедливости і ваша доброчинність уже тоді викликали подив широких кіл (Гучні оплески). Наша Клер добувала їжу для однієї вбогої вдови, купувала їй картоплю за свої гірко зароблені в сусідів гроші і тим рятувала її від голодної смерти,— це тільки один із її добродійних учинків. (Гучні оплески). Шановна пані, дорогі ґюлленці, ніжні паростки цих чудових нахилів вибуяли потім: руда вітрогонка стала дамою, що ущедряє світ своєю ласкою: варто тільки пригадати собі її громадські фонди, її санаторії для матерів, її харчувальні заклади, її допомоги мистцям, її дитячі ясла, тому я хочу гукнути тепер: хай живе наша краянка, що повернулася на батьківщину: Слава! Слава! (Оплески)
КЛЕР ЦАХАНАСЯН підводиться.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Бургомістре, ґюлленці. Ваша безкорислива радість з приводу моєї гостини зворушила мене. Щоправда, я була дитиною трохи не така, як змалював бурґомістер у своїй промові: у школі мене періщили, а картоплю для вдови Боль я крала, разом з Іллем, не на те, щоб врятувати стару звідницю від голодної смерти, а щоб раз полежати з Іллем у ліжку, де було приємніше, ніж у Конрадсвайлерському лісі чи у Петровій стодолі. Та, щоб додати вам ще більше радості, хочу зразу заявити, що я ладна подарувати Ґюлленові один мільярд. П'ятсот мільйонів містові, а п'ятсот мільйонів розділити на кожну родину.
Мертва тиша. БУРГОМІСТР (заїкуючись): Мільярд.
Всі ще занімілі з дива.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: При одній умові.
Усі вибухають несамовитим радісним галасом: танцюють, вилазять на крісла, гімнаст робить фігури і т.д. Ілль захоплено барабанить собі в груди.
ІЛЛЬ: Кляро! Золота! Чудова! Луснути можна! Чисто моя відьмочка!
Цілує її.
БУРГОМІСТР: Ви сказали, з однією умовою, шановна пані. Чи міг би я довідатись про цю умову?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я її назву. Я даю вам один мільярд і купую собі за неї справедливість.
Мертва тиша.
БУРГОМІСТР: Як це розуміти, шановна пані? КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Так, як я сказала. БУРГОМІСТР: Але ж справедливість не можна купити. КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Все можна купити. БУРГОМІСТР: Я й досі вас не розумію. КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Виходь, Бобі.
Справа між столи виходить МАЖОРДОМ і знімає окуляри.
МАЖОРДОМ: Не знаю, чи хто з вас пізнає ще мене.
УЧИТЕЛЬ: Головний суддя Ґофер.
МАЖОРДОМ: Так. Головний суддя Ґофер. Сорок п'ять років тому я був головний суддя у Ґюллені, потім перейшов до каффіґенського апеляційного суду, а двадцять п'ять років тому пані Цаханасян запропонувала мені працювати в неї мажордомом. Я погодився. Може, це трохи й дивна кар'єра для людини з вищою освітою, але платню запропоновано таку фантастичну...
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ближче до справи, Бобі.