Гості з греків

Сторінка 50 з 50

Ячейкін Юрій

— Хто він?

— Син мій, найменший, а привів я тобі на рать п’ятьох синів.

— Як звуть його?

— Ім’я його — Ян. А звуть його, як усіх нас, — Усмошвець.

— Чим же твій Ян силу свою виявив?

— Змалку його ще ніхто не зборов.

— То ще не доказ, щоб вийти проти печеніга.

— Послухай, князю, був один випадок. М’яв Ян у чані волов’ячу шкуру, а я за щось не по правді насварився на нього. Ян до старших слухняний, слова не мовив мені, хоч розсердився. Так розсердився, що й сам не помітив, як подер ту шкуру, ніби то був зотлілий шмат… Більше я ніколи не сварився на нього.

— Добрий молодець! Що ж, веди його до мене, слухняного.

— Чекай, приведу зараз.

Пішов старий і скоро повернувся. А з ним прийшов юний отрок, сором’язливо нітився під допитливим оком князя, рожами горіли його щоки, аж вуха рожевіли. Був широкий в раменах, кремезний, але середній на зріст, не вищий за князя, якщо порівняти — на голову нижчий від славного богатиря Іллі Муромця, який десь забарився… І огорнули князя сумніви.

— Зможеш? — запитав суворо, поки що словом хлопця випробовуючи, щоб зайва самовпевненість бідою не обернулася.

Ніяково знизав хлопець плечима, відповів щиро:

— Не знаю, ласкавий князю! Дужий печеніг, хтозна, чи мені його пересилити. От якби мені іспит зробити: візьміть здорового могутнього бика, розлютіть його розжареним на вогні залізом та й пустіть на мене. Подужаю бицюру — вийду на печеніга.

— Молодець! — похвалив Володимир-князь. — Гарне і розумне слово мовив. Так і зробимо. Бо ліпше загинути одному від бика, аніж поставити під удар багатьох.

А коли розлютили бика, сталося несподіване, чого ніхто й не чекав. Коли ринув бицюра на отрока, думали — вхопить він роз’ярену тварину за ноги, як це завше у таких випадках робилося, і ламатиме бичачу шию, поки не подужає і не покладе на бік. Та хлопець раптом, останньої миті, ухилився. Ухилився і вхопив бика рукою за бік. Шалено пролетів повз нього бик, заревів від болю, а хлопець лишився на місці, тримаючи в руці чималий шмат бичачої шкури з м’ясом.

Усі приголомшено мовчали. Тільки бик ревів, скалічений.

Підійшов до Яна Володимир-князь, поклав руку на плече отрока і мовив:

— Можеш боротися з печенігом!

Наступного ранку обрані з обох боків воїни виміряли рівне місце для борців-поєдинщиків. Виміряли і стали на межі збройні, одні проти одних, для безпеки своїх ратоборців, щоб не трапилося ніякого підступу.

Одразу ж вийшов печеніг з вовчим оскалом, вдарив себе в груди:

— Яман!

А коли побачив супротивника, меншого від себе і тому поряд з ним непоказного, ще страшніше вискалився.

Поволі зближалися, сторожко і хижо, ніби тримали їх в напрузі безліч неспокійних очей. Чи гриміти вояцьким мечам, чи мирно розійтися? Усе зараз вирішували ці двоє, за котрими слідкували обидва війська, бо вони були зараз тими терезами, котрі виважували війну і мир.

Хто пересилить? Що переважить? Війна чи мир?

Зійшлися поєдинщики і вмить обіруч схопилися. Затисли один одного в залізних обіймах, завмерли, ніби ногами в ґрунт вросли, закам’яніли, тужачись.

А з обох боків, де скупчилися воїни, було так тихо, ніби всі звуки пропали, ніби вітер вмер, ніби сама земля тамувала подих. І в цій тиші нараз почувся виразний, сухий хрускіт кісток.

Чиїх?!

Обважніло тіло печеніга в руках руського богатиря, згасло вирячене око, помертвіла вовча усмішка. Підняв його Ян Усмошвець над головою, крутонув і кинув собі під ноги.

Здобув мир!

…Віддалялися у степ печенізькі вози із згорнутими наметами. Курилася сірою запоною пилюка за ворожою кіннотою. Руські воїни дивилися услід, спершися на багряні щити.

На лівому березі лишилося десятків зо три вершників. А перед ними, на чолі, одвукінь непорушно сидів Варяжко. Сидів з похиленою головою, бо гнітили її важкі думи, пекучі думи, бездольні. Не повертала мала залога коней у широкий степ, стояла обличчям до руського стану.

Ось Варяжко підвів голову й ворухнув поводом. Кінь неквапом пішов до броду. Уся залога рушила за ним.

Повертався Варяжко на Русь, повертався з каяттям, віддавався на княжий суд, віддавався з надією, що повинну голову меч не січе…

Кінно височів над військом Володимир-князь, стольний князь могутньої Русі.

З коня до всіх мовив:

— Важко на війні розбити ворога у широкому полі. Ще важче — відчиняти брами його обложених фортець. А найважче на війні зруйнувати задуми ворога, примусити його без крові повернути коня. Цього ніколи не зробить безсилий. Ми — зробили! Ми — усі! Бо ми — щит і меч Русі!

Він замовк, дивлячись, як Варяжко долає брід. Як він повертається на рідну землю, закинувши печенізького щита за сипну і повісивши меча на шию, впоперек грудей, немов би власним мечем перекреслював свого минувшину.

Ще проказав Володимир-князь:

— На цьому броді закладемо місто-фортецю і наречемо її Переяслав. Закладемо незламну фортецю на честь богатиря землі Руської отрока-кожум’яки Яна Усмошвеця, щоб навіки уславилася його звитяга, бо він переяв печенізьку славу. І буде так!..

1

Аколіта (грец.) — начальник палацової варти з невільників при візантійському імператорському дворі.

2

Корсунь — літописна назва Херсонеса Таврійського.

3

Яман (тюркс.) — смерть.