Не встиг Гаврило договорити, як знадвору почулося рипіння снігу, і через хвилину в юрту вліз Істап.
Обличчя його розпливлося в радісну посмішку, і він кинувся до Юри:
— Живий! — скрикнув він. — Живий! — І обійняв хлопчика.
Юра огидливо скривився і відсунувся. Але куркуль, удаючи, ніби він цього не помітив, став ласкаво докоряти хлопчикові за його поспішність, яка трохи не коштувала йому життя.
Старики похмуро мовчали, втопивши очі в землю. Тільки Ілля презирливо посміхався, спостерігаючи, як куркуль упадає коло Юри.
— Я стільки перемучився, поки добіг сюди, — казав Істап. — Чи важко тебе поранено? Ти стільки втратив крові.
— То кров собаки. Мене не поранено.
— Собаки? — протяг Істап, не в силі приховати розчарування.
— Лиходій! — раптом вигукнув Ілля.
Істапове обличчя пересмикнулось. На якусь мить очі
ного іиііпіо зиркнули на Іллю, але він зразу ж узяв себе и руки.
З кожним може трапитися нещастя,— лагідно ска-.".т пін. — Ти ще молодий, Ілля, я не раджу тобі бути таким гострим.
Лиходій!—дивлячись просто в очі куркулеві, промовив наймит. — Ми тебе судитимемо!
Істап відвів свій погляд і з удаваним сумом звернувся до Гаврила:
— Отакий у тебе гарячий син.
Але Гаврило сидів мовчки, не підіймаючи очей від землі.
Куркуль зітхнув, потім запалив люльку. В юрті запала неприємна тиша.
— Ілля твій син, — з загрозою в голосі сказав Істап до Гаврила, — і ти за свого сина відповідатимеш.
Після цього він швидко вибив попіл з люльки і вийшов геть з юрти.
Кілька хвилин всі мовчали. Нарешти Ілля сказав:
— Що ж тепер робитимем?
Сумне зітхання стариків було йому у відповідь.
— Ех, коли б це сталося на узбережжі, ми б скрутили його. А тут, у горах... — сумно промовив Чакар.
— Страшно боротися з багатим, — зітхнув Гаврило. — Ти гарячий Ілля. Навіщо було говорити таке хазяїнові. Знаємо, що лиходій, та...
Юра відчував себе ніяково. Йому було незручно, що через нього Ілля і Гаврило можуть зазнати неприємностей від Істапа, що пригода з самострілом відтягла увагу наймитів від боротьби за свої права.
— А хіба ти, батьку, думаєш не так, як я? Старий зітхнув і нічого не відповів.
— Хіба у нас мало сили? — продовжував Ілля.—Нас олгато і нас підтримає берег.
В цей час за завіскою застогнала Віра. Чоловіки враз притихли.
— Треба м'яса, — кивнув головою Гаврило в той Гик, :тідкп йшов стогін. — Риба і риба день у день. Від риби її нудить. А в кого дістанеиі оленя? У Істапа... — і.г;і|"іііі помовчав і сумно додав: — А до узбережжя
Л.ІЛІКО...
Три чоловіки і хлопчик довго сиділи біля багаття, МІ|>Іючи, що тепер робити. Нарешті вони вирішили прохати голову кочової ради Пилипа Биякана, щоб він скликав збори наймитів, на яких буде доведено до кінця питання про те, щоб заставити куркулів сплатити наймитам за їхню роботу, і про притягнення Істапа до відповідальності за замах на хлопця.
ПОГАНІ НОВИНИ
На світанку Гаврило став на лижі і поїхав перевірити, чи не приходили вовки доїдати оленів. Ілля з Мачею вирушили пасти табун з тим, щоб по дорозі заскочити до голови кочової ради. Юра рубав дрова, носив сніг для води, всіляко допомагав у юрті, заміняючи хвору жінку. Старий Чакар почував себе погано і, крекчучи, сидів біля вогню.
Через годину повернувся обурений і злий Ілля. Пилипа він не застав на місці. Голова кочової ради знявся з усім своїм майном і покочував на полювання далі в гори.
— Лукава людина Пилип. Сама найгірша людина! — лаявся Ілля. — Тільки про себе дбає, а про людей не хоче думати. Покочував!
— Боїться посваритися з куркулем? — спитав Чакар.
— Істап дав йому двох оленів! Злигався Биякан з куркулями! — презирливо промовив Ілля.
Ілля нашвидку випив чаю, закусив в'яленою рибою і подався доглядати табуна.
Незабаром повернувся Гаврило, радісно збуджений, спітнілий від важкої ноші. Він притяг величезного вовка з сталевосірим розкішним хутром.
— Там ще три залишилось, — сповістив наймит.
На якийсь час юрта забула про вчорашню подію. Всі кинулися до звіра, розглядали його вишкірені білі зуби, могутні кігті, милувалися з блискучої пухнастої шерсті.
Задоволений полюванням, Гаврило щасливо усміхався і, п'ючи чай, розповідав, як він розшукував вовків, що поздихали далеко від принади. Тим часом Юра з Ча-каром' повісили зробич на перекладині біля стіни юрти, щоб вона відтанула перед білуванням, і пішли по решту. Коли вони притягли їх до юрти, Гаврило вже закінчував білувати першого вовка.
— І Іерший сорт! — похвалив хутро Чакар. .
— За таку шкуру ти багато одержиш у кооперативі Опрошші, чаю, цукру і всього, чого схочеш, — радів Юра ая Гаврила.
Гаврило раптом похмурнів.
— Я одержу?
— А хто ж?
— Шкури не мої. Шкури належать хазяїнові.
— Так, — зітхнув Чакар, — такий порядок. Отруту лав Істап, Гаврило — Істапів наймит, тому й шкури належать Істапові.
— Але це ж неправильно! — обурився Юра.
— Е-хе-хе, — закректав Гаврило, — може, Істап змилостивиться і дасть хоч оленя на харчі... І то було б добре.
Три вовки з страшно роззявленими пашами висіли коло стін юрти. Юрі здавалося, що то куркулі дивляться на мисливців застиглими скляними очима.
Надвечір повернувся Ілля. Він був стурбований і розгублений. Гаврило занепокоєно глянув на сина.
— Є новини?
Ілля навіть не дотримав звичаю відповісти на це питання: "Ніяких новин немає", а зразу ж сказав:
— Погані новини. Куркуль розповсюджує через своїх родичів погрози: "Навесні хай ніхто не кочує до узбережжя. Чотири королі навесні розпочнуть війну проти радянської влади. Кожен, хто прикочує до моря, буде вбитий військом цих королів. Королівські солдати вбиватимуть усіх, хто відсахнеться від старого закону".
— Що кажуть тутешні люди? — спитав Гаврило.
— Люди бояться. Я розмовляв з деякими наймитами про те, що ми тут учора говорили, але вони тепер бояться. Кажуть: почекаємо до весни тоді, на узбережжі доб'ємося свого права.
— Куркуль лякає, — спокійно промовив Чакар.
— Лякає? — з надією перепитав Ілля.
— Лякає!— відчувши підтримку в Чакарових словах, гукнув Юра.
— Мене не злякають, — твердо промовив Ілля.— І Кулі.му не злякають. Істап одержить по заслузі!
— Ох-ох:ох, — закректав Гаврило і став складати КОІІ'ІІ шкури, щоб нести хазяїнові.