— Зуб сумно кивнув головою і став пакувати речі. За півгодини нарта вже мчала по замерзлій річці до
моря. їхати тепер було легко—шлях весь час ішов униз.
Надвечір гори раптом розступилися, і мандрівники побачили море, а на самому березі каркаси засолювальних сараїв і накритий брезентом склад продуктів.
— Бухта Нігілян! — скрикнув Зуб. — Звідси до районного центра двадцять чотири години ходу пароплавом.
— А на собаках ми проїдемо за два дні, коли буде добра погода, — зауважив Петров.
—— Коли знайдемо харчі для них, — похмуро кинув Зуб.
О, тепер це не проблема. Тут проходить зимовий шлях на бухту Нагаєво, і тут мусить бути склад риби для собак.
Нарта спинилась біля контори рибальського промислу, і незабаром червоноармїєць уже ніс великий оберемок мерзлої кети і роздавав її зголоднілим собакам.
Переночувавши, подорожні вирушили в путь, а другого дня ввечері проїхали селище районного центра і спинилися біля прикордонної застави.
— Мені хотілося б сьогодні вже почати підготовку до нової подорожі, — сказав Зуб.
— Так і зробимо. Поп'ємо чайку і підемо до голови райвиконкому.
Та Петрову не довелось попити чайку. Тільки він зайшов до приміщення, як начальник застави повідомив:
— Негайні справи, — і подав розшифровану вже радіограму. — Прийшла дві години тому.
Петров пробіг очима папірець.
"Петрову. З'ясовано, що відомості в Японію передаються з радіостанції вашого райцентра. Негайно заарештуйте начальника станції Мукашова. Виконання повідомте".
— Чай доведеться відкласти, — сказав Петров до Зуба і передав йому радіограму.
Через десять хвилин Петров, Зуб і начальник застави, входили до приміщення радіостанції, а два червоноар-мійці спинилися біля входу до станції.
Мукашов схопився назустріч гостям.
— О, повернулись! Як подорожувалось?
— Чудово, — відповів Петров і, потиснувши руку начальникові радіостанції, затримав її в своїй руці. — Вам привіт.
— Від кого? — зрадів той.
— Із шхуни "Кавасімі-Моро".
Мукашов зблід і рвучко смикнув руку. Але Петров чекав цього жеста і не випустив її, а начальник застави вийняв з задньої кишені Мукащова револьвер.
— Я нічого не розумію, — прошепотів шпигун.
— Зрозумієте, коли я вам зараз улаштую побачення з тими, хто приймав зброю з "Кавасімі-Моро", — промовив Петров.
Мукашов зовсім зів'яв і пробелькотів:
— Вони... Вони виказали мене?.. Та раптом він опанував себе:
— Надто швидко ви повернулись, щоб привезти тих, хто приймав зброю, — промовив він зухвало.
Петров зрозумів, що зараз у Мукашова нічого не випитаєш, але й того, що сказав шпигун, було досить: зброя, безперечно, на Балигакчані.
Начальник застави гукнув червоноармійців, і вони втрьох повели заарештованого.
— А тепер ходімо до товариша Уягана, голови нашого райвиконкому, — звернувся Петров до Зуба. — Виїхати в гори треба якнайшвидше, і виїхати треба з людиною, яка була б не тільки перекладачем, а й могла б поговорити з кочівниками сам на сам. Я буду прохати товариша Уягана, щоб він поїхав з нами.
— О, це було б прекрасно, — зрадів Зуб, згадавши розумні очі голови райвиконкому.
ЛИХОДІЙ
Коли Юра вийшов з Істапової юрти, місяць уже заходив.
Ніжні бузкові тіні простягалися від поодиноких дерев і снігових заметів, а гори на тлі темносинього неба
І
злапалися зовсім чорними. В цілковитій тиші раптом лупав постріл — то тріскалося від надмірного морозу дерево.
Юра швидко йшов стежкою, думаючи про своє гостювання у куркуля. Навіщо він прийняв подарунки куркуля? Треба було зразу відмовитись, а тепер хлопчик почуває себе так, ніби він зрадив своїх друзів.
Раптом гостро дзикнула куля і оглушливий постріл бабахнув праворуч з кущів. З несподіванки хлопчик підстрибнув на місці. В трьох кроках перед ним бився у передсмертних корчах собака. Не розуміючи, що трапилось, Юра злякано дивився, як розпливається на снігу чорна пляма крові.
Коли перший переляк минув, він підійшов до собаки і побачив ледве примітний тонкий шнур, протягнутий на півметра над стежкою.
— Самостріл!
Хлопчикові зробилось моторошно.
А що коли б він ішов сам, без собаки?
Важко дихаючи, Юра оглянувся навкруги. Чорні гори присунулися, здається, ще ближче, мовчазні модрини стояли суворі, ніби попереджуючи про небезпеку в цій похмурій холодній країні.
Хлопчик ударив ціпочком по шнуру. Туго натягнутий, він пружно затремтів і загрозливо загув. Юра нахилився до собаки, взяв нерухоме тіло свого друга на плечі і обережно переступив шнур. Сторожко озираючись і пробуючи палицею шлях перед собою, він поволі посунув додому. Тільки побачивши Гаврилову юрту, Юра кинувся бігти.
Чакар, Гаврило та Ілля сиділи біля багаття, простигши руки до вогню. Вони разом здивовано глянули на бліде стурбоване обличчя хлопчика.
— Ти прийшов? — здивовано спитав Чакар. — Хіба ти не залишився ночувати у Істапа?
•— Прийшов, — важко перевівши дух, відповів хлопчик і став розповідати про страшну пригоду.
— І Істап не сказав тобі про самостріл?
— Ні.
Чоловіки мовчки перезирнулись.
— За це треба судити! — з притиском промовив Ілля.— Істап поставив пастку не на вовка, а на людину!
— Судити? — сумно сказав Гаврило. — А як ти доведеш його вину? Він скаже, ідо хлопчик самовільно вийшов з юрти.
Чоловіки ще раз докладно розпитали хлопця про всі подробиці його гостювання. Було ясно, що Істап хитро продумав свій замах. Адже коли він давав наказ поставити самостріл, жінок у юрті не було, а хлопчик вийшов з юрти в той момент, коли там сиділи самі жінки. Попередити Юру було нікому. Коли б хлопчик загинув, Істап сказав би: "Отаке нещастя! Хіба ж я думав, що руський піде додому".
— Але навіщо так нагально було ставити самостріл? —■ обурено продовжував Ілля. — Вже те, що Істап
>ставив самостріл на цій стежці, доводить його вину! Ілля, безперечно, був правий, але всім було ясно, що обвинуватити куркуля буде дуже важко.
— А щоб зовсім зняти з себе підозру, Істап он як обдарував хлопця. Та зараз він сам прибіжить сюди, — сказав Гаврило. — Я тридцять років працюю у Істапа і знаю всі його звички. От побачите. Істап от-от прийде і скаже: "Отаке нещастя! Хто думав, що хлопець піде? Я, як тільки довідався, що хлопець пішов, зразу ж кинувся доганяти, але... не наздогнав".