— Та ні, ні, — засміявся Зуб. — В борг я не дам. Бери спокійно. ■— І він поклав перед старим три мішечки. — Ще чого тобі треба?
— Більш нічого, — твердо промовив Чидор. — І так багато набрав. Боюсь, коли б не було боргу. Ороч боїться боргу. — Він задоволено перерахував чай і зібрався йти.
— Стій! Куди ж ти? В тебе ще залишилися гроші,— спинив його Зуб.
— У тебе ще залишилися гроші, — повторив Гаврило. Чидор недовірливо поглядав то на Зуба, то на Гаврила.
— Ні. Мені більше нічого не потрібно, — твердо промовив він. — У горах крам дорогий. Ніхто ніколи не бачив, щоб за таке хутро давали стільки чаю і борошна.
— Я кажу, що в тебе залишаються гроші, — пояснював Зуб. — Можеш ще взяти ось мануфактури, цукру, голок, сокиру, ніж...
Старий зітхнув і боязко глянув на Гаврила, шукаючи в того підтримки.
— Бери, — порадив Гаврило.
— Тоді дай одну голку, — попросив Чидор. Зуб подав голку.
— Тепер усе. А більше брати, то вже буде борг. Я знаю.
Як не сперечався Чидор, відмовляючися ще брати крам, Зуб дав йому півпуда цукру, новеньку дрібнокаліберну рушницю, кілька метрів мануфактури, сокиру, патронів.
— Бери, бери, — сміялися Гаврило, Чакар та Ілля. — Це ж не спекулянт, а радянський кооператив торгує. Боргу не буде.
Та тривога не залишала старого наймита. Він виніс увесь свій крам надвір і знову повернувся до юрти, щоб подивитися, що і скільки братимуть інші орочі. Тільки переконавшися, що і другому мисливцеві за таку саму кількість хутра Зуб дав багато товару, старий, нарешті, заспокоївся.
— О, ти щедрий, — сказав він Зубові. — У нас ніколи ще в горах не було такого щедрого продавця.
— То не я, а радянська влада щедра, — відповів Зуб. Чидор пішов до своєї юрти, але через годину повернувся знову.
— Ось, на, — сказав він і поклав пуд борошна і кирпичину чаю. —Ти ж учора дав без грошей.
— Ну і неспокійний старий,—засміявся Зуб.—У мене все записано. Я вже вирахував з тебе вартість того, що дав учора.
— Вирахував? — радісно промовив Чидор. — А я так перетривожився. Аж злякався. Може, ти подумаєш, що я навмисне тобі не нагадав, коли торгувався...
— Ти не дивуйся, — сказав Чакар Зубові. — Чидор брав чай у Істапа. А той дешевше як по тридцять білок за кілограм не продавав. А борошна зовсім не привозив. Старий боїться, щоб ти не подумав, що він за твою добрість тебе ж обманув.
— Все гаразд. Розрахунок повний, — ще раз запевнив Зуб старого. — Пий чай, їж коржі, пали тютюн. Боргу в тебе нема ніякого.
Чидор посидів трохи, подумав, тоді вийняв з торбини п'ятдесят білок і подав Зубові.
— Товаришу, — сказав він урочисто.—Це хутро я залишив для того, щоб поторгуватися влітку. А тепер у мене чаю вистачить і на літо. Я хочу подарувати ці білки на школу. Візьми. Я хочу, щоб школа була в нас хороша і щоб орочі були такі письменні, як ти.
ЧЕРВОНІ ГАЛСТУКИ
Юра попрохав у батька червоного ситцю і викроїв собі піонерський галстук.
— ОІ І я зроблю собі такий!— заявив зразу ж Мача. Але Юра не підтримав свого друга, як це бувало
ліиіч.імікі. Він зніяковів і невпевнено промовив:
— Я не знаю, чи тобі можна носити такий галстук...
— А чому не можна? — здивувався Мача. — Мені м.'іін ДЛІІІІ червоної матерії.
— Справа не в матерії... а в тому, що такий галстук носять тільки піонери. А ти ж ще не піонер...
Юра часто розповідав Мачі про піонерський загін і про те, що таке піонери. В душі віл визнавав, що Мача заслуговує на те, щоб носити червоний галстук, адже він завжди поводився як піонер, але... Але ж Мачу ніхто не приймав до піонерської організації, і, значить, Мача не має права носити піонерського галстука. Про це Юра повинен чесно сказати своєму другові.
— Так, я не піонер, — сумно промовив Мача. — Але я хочу бути піонером.
Юра мовчав. У піонери може прийняти загін. Хго ж тут прийме Мачу? Адже тут нема загону. А Юрі дуже хотілося, щоб Мача носив піонерський галстук.
— Щось придумаємо. Почекай, — спробував він заспокоїти не так Мачу, як себе.
Та скільки не думав Юра, нічого не міг придумати. Нарешті в нього з'явилася щаслива думка: спитати у батька.
— Тату, — сказав він, — у районі є піонерська організація?
— Напевно, — відповів батько. _ — А чийого імені?
— Не знаю, — розвів руками Зуб.
— Ти ж був у районі... Як же ти не знаєш?
— Пробач, — усміхнувся Зуб, — не запам'ятав.
— Ну, раз ти не знаєш, чийого імені піонерська дружина в районі, то ти не знаєш, як і організувати тут загін, — зробив висновок Юра і відвернувся від батька.
— Ні, тут ти помилився, — сказав Зуб. — Це я знаю.
— А як? — зрадів Юра і ближче підсів до батька.
— Дуже просто. Зібрати дітей, які хочуть стати піонерами, і утворити загін.
Юра подивився на батька недовірливо:
— А хто ж прийматиме? Виходить, що в піонерський загін прийматимуть ті, що самі ще не піонери?
— Ви організуєте загін, а район затвердить його. От і все, — заспокоїв Зуб сина.
— І можна зразу ж понадівати піонерські галстуки? — продовжував запитувати Юра.
— Можна.
— До затвердження районом?
— До затвердження районом.
—
Та недовірливий вираз не сходив з Юриного обличчя, хоч відповіді батька йому дуже подобалися.
— Це ти кажеш просто як тато чи як член партії?— спитав Юра і, примруживши око, глянув на батька
— Як член партії, — не посміхаючись, відповів Зуб.
Юра полегшено зітхнув:
— Ну, тоді добре.
— Ти хочеш організувати загін? — спитав його •батько. — Коли ж ви збираєтесь?
— Це не так просто, — поважно відповів Юра. — Треба підготуватися...
— Правильно, — підтримав його Зуб.
Кожен, хто вступає до піонерського загону, повинен насамперед дати урочисту піонерську обіцянку. А як даватиме орочський хлопчик обіцянку, коли він не знає російської мови? І Юра з Мачею в першу чергу переклали текст обіцянки на орочську мову. Мача вивчив її напам'ять і дав вивчити ще кільком дітям, які хотіли носити червоні галстуки. Він об'їхав усі юрти, проказував обіцянку, розповідав про створення піонерського загону, і незабаром всі діти взялися кроїти червоні галстуки, чекаючи дня, коли Юра і Мача оголосять про збори.
Напередодні зборів Юра сидів з олівцем і аркушем паперу і тер лоба, складаючи план роботи майбутнього загону.