Зубові здалося, що, коли він зайшов до приймальні, Мукашов і ороч розмовляли. Але може це тільки здалося?
— А ви хіба не знаєте орочської мови? — спитав Зуб.
— На жаль, не знаю, — відповів той і відвів очі вбік. Зуб написав радіограму і, передавши її начальникові,
вийшов з орочем знову до селища, де містився райвиконком.
Там після довгих розмов він ще раз переконався, що. проїхати зараз до Балигакчану не можна, що треба чекати снігу. Коли встановиться зимовий шлях, можна буде на собаках доїхати до перевалу, а там, зустрівши кочівників, поїхати далі на оленях або, запасшись оленячим м'ясом для собак, знову на собаках.
— Коли ж можна буде виїхати?
■— А про це ми не знаємо, — відповів голова, — коли встановиться зимовий шлях. Може в листопаді, може в грудні...
— Т-є-е-к, — задумливо протяг Зуб, — добре. А цей товариш почекає?
Уяган переклав запитання, і ороч, з Балигакчану похапливо захитав головою на знак згоди.
"Чи дозволить ще мені трест залишитися тут? — з тривогою подумав Зуб. — А коли ні? Тоді що?"
Він хвилинку подумав і вирішив також надіслати докладну радіограму дружині, бо рано чи пізно, а сповістити її про це нещастя доведеться. Зуб витяг блокнот і довго перекреслював слова, поки, нарешті, склав текст радіограми.
— Отже, умовились, — сказав він голові, — цей товариш житиме тут, аж поки встановиться зимовий шлях. До речі, як його звуть?
— Чава Дойда.
Зуб знову подався до радіостанції.
"Коли не одержу завтра відповіді, — думав він, — треба викликати директора тресту до прямого провода. Адже післязавтра пароплав закінчить вантаження і піде далі".
Передавши текст радіограми на радіостанцію, Зуб сів на катер і поїхав на пароплав. За час його відсутності набралося чимало роботи, і він до пізньої ночі перевіряв документи, стежив за вантаженням риби, давав вказівки своєму помічникові. Ранком другого дня він прокинувся вдосвіта і нетерпляче чекав дев'ятої години, коли починається робота на радіостанції. З'їхавши на берег, він оглянув бунти риби, яку треба було перевезти на пароплав, переговорив з бригадиром вантажників, з завідуючим промислом і, не дочекавшися дев'ятої години, побіг на радіостанцію.
Вже коло дверей станції він наздогнав незнайомого чоловіка, одягненого в форму ДПУ, і разом з ним зайшов до приміщення. В районі жило всього вісім руських родин, і Зуб, який знав їх усіх, запитливо поглядав на незнайомого.
— Як мої справи? — звернувся він до Мукашова.
Той подав йому радіограму. Зуб, стримуючи хвилювання, пробіг очима текст. Директор тресту дозволяв йому залишитися на узбережжі.
— А ось і друга радіограма, — промовив Мукашов і подав йому новий папірець. — Проситиму вас передати її товаришеві Уягану.
І була радіограма голові райвиконкому про викори-сгіііііія Зуба на роботі в районі.
— Бажаю вам успіху, — промовив начальник радіостанції. — Я розумію, як важко батькові переживати таке нещастя.
— Що сталося? Пробачте, що я втручаюся у ваші справи, — спитав незнайомий. — До речі, давайте і познайомимося. Уповноважений Державного Політичного Управління Петров.
Зуб розповів про свою сумну пригоду. —■ Ви член партії? — спитав Петров.
— Так.
— Прогуляємось до прикордонної застави, — запропонував Петров, і вони вдвох вийшли з приміщення.
По дорозі до застави нові знайомі з'ясували, що їх обох цікавить Балигакчан, і вирішили їхати туди разом*.
Міцно потиснувши руку Петрову, Зуб поспішив на пароплав, щоб дати останні розпорядження і вказівки своєму заступникові.
Другого дня Петров під великим секретом розповів Зубові про своє завдання знайти схованку зброї. Свідомість того, що тепер до його особистої справи приєдналася й державна, — адже він візьме участь у розкритті контрреволюційної змови, — надала Зубові енергії. З особливою увагою вони приступили до вивчення шляхів по карті.
— Невже в цьому районі, що має таку величезну площу, тільки тисяча сімсот чоловік населення? — здивувався Зуб.
— Так. Усього тисяча сімсот, з яких півтори тисячі кочівників. Мало? Правда? Зате на кожну людину тут припадає п'ятдесят квадратних кілометрів площі. Отже, одна родина з п'яти чоловік займає тут двісті п'ятдесят квадратних кілометрів землі, або таку саму площу, як усе місто Москва, де живе понад мільйон родин!
— Це виходить по п'ять тисяч гектарів на одну людину! А на Україні на одну людину припадає лише півтора гектара!
— І ці півтори тисячі чоловік, — продовжував Пет-|ю", — пе живуть на одному місці. Розбиті на кілька груп, воші кочують по цих безмежних просторах, щодня переїжджаючи з місця на місце. От ми збираємось по-їхлі'и до кочової групи і повинні чекати місяць, а може
Гі два. Ціла подія! Бачите, який зв'язок! Ця група, покочувавши з рибальні, понад півроку буде відірвана від усякого культурного життя, відірвана від усього світу...
— А чому,— спитав Зуб,— на Балигакчані ще й досі залишилися куркулі? Адже у нас у Союзі їх давно вже ліквідовано як клас.
— Ви давно працюєте на узбережжі? — спитав Петров.
— В тім-то й справа, що недавно. Всього кілька тижнів, як виїхав я з Владивостока і побував у кількох бухтах узбережжя з пароплавом, що забирає рибу. Оце й усе моє знайомство з цим краєм.
— Тоді зрозуміло, — сказав Петров. — Слухайте. По-перше, Охотське узбережжя лише в 1922 році визволене від білогвардійців. По-друге, царська влада і білогвардійці залишили нам важку спадщину: серед орочів страшенна темнота і неписьменність; а політичний радянський актив лише народжується. По-третє, колгоспи тут роблять тільки перші свої кроки.
— Ну, тепер мені ясно, — промовив Зуб. — Тут куркульство буде зовсім ліквідоване тоді, коли колгоспи охоплять більшість населення і зміцняться.
— Правильно, — сказав Петров. — Але ми тут не залишаємо куркулів у спокої. От, наприклад, вашому майбутньому знайомому Істапу Дойді дано на цей рік таке завдання, щоб приборкати його: приставити в кооператив 300 штук оленів по твердій ціні, здати 1 000 білячих шкурок, вліту здати 10 000 рибин кети. І, звичайно, заплатити своїм наймитам за їхню роботу.
— Він здав оленів?
— Ні.
— Чому?
— А от про це ви дізнаєтесь, коли поїдете до нього як представник райвиконкому, — засміявся Петров. — А коли вас цікавить, що відповідає нам Дойда, можу сказати: "Наймити погано мене слухаються, олені дикі, їх важко спіймати, а спіймаєш — вони знову розбігаються. Я почав їх гнати до узбережжя, а тут почалась пурга, і вони всі порозбігалися". Отак він виправдується.