Всівся за столик і замовив пляшку вина. Я пе збирався напиватись. Ця пляшка була скоріше символом дорослості.
Зараз у моді були ділові люди, тобто ті, котрі, крім своїх справ, асенізації, психіатрії чи технології, нічим не цікавились. Епоха вузької спеціалізації. Прозаїчна епоха.
Вона не мала нічого спільного з тим раєм, який вимріяли люди, переселяючись на Ерідан. Купка людей, які не мали за душею нічого, окрім бажання бути щасливим для себе, вони привезли з собою і інші бажання: владарювати, бути багатшим за свого сусіда. Мати більше грошей. Кращу квартиру. Розкішні прикраси. Люди не помітили, що не гоняться за щастям, а втікають від нього. Біжать і не мажуть зупинитись. І уже насолоди приносять тільки відчуття нудьги і пересичення. Але ніхто ще не вірить, що міраж розтанув. І що рай починає потроху набирати рис пекла. А молодь... Молодь здебільшого не могла собі знайти місця в цьому велетенському мурашникові. Всі місця були зайняті. Але з нас не спускали ока.
Я мав учителя, старшого за себе вдвічі, великого нігіліста й скептика. Тому багато моїх думок — чистий плагіат: розповідаю ніби я, а насправді за мною пильнує недремне око Альберта. Я вже навчився дивитись на себе збоку й почуваю до власної особи лише презирство. Абсолютно ніякої оригінальності! Чи просто в голові не прояснилось. Я настільки пройнявся Мірандою, що затримав те, що страшно важко затримати, — дитинство. Я її дуже любив. Люблю. І завжди любитиму.
Я вихилив одним духом повний келих. Якийсь чоловік по сусідству, з давно не чесаним, масним волоссям, посміхнувся. Він хотів спитати: "Чи не зарано ти починаєш пити на самоті, хлопче?" Але не спитав. Хто її знає, цю молодь... Ще підстрелить з беззвучної рушниці, справжнє призначення якої вбивати вільних птахів у небі.
Я водив по тарілці виделкою, розмазуючи підливу. Треба їсти, хочеш чи не хочеш. В тебе немає матері, щоб примушувала це робити. Втім, я давно вже не потребую опіки. Сам колись бігав за Мірандою, прохаючи її з’їсти кілька ложок супу. Вона іноді слухалася, особливо коли я вдавав, що гніваюсь. О, в мене жахливий характер! Я жорстокий. Цілував її, коли вона цього не хотіла, а коли хотіла, вдавав байдужого. Боже, якою я був тоді дитиною! Надавав значення дрібпицям, не цінуючи головного. Я ж іще не знав, що кожну людину, яка горнеться до тебе, якій ти потрібен, треба оберігати, мов квітку від зливи, вітру, пекучого сонця, намагатись робити все, щоб її не втратити. Це — головне, найголовніше. Сава був такий, я знаю, інакше б він не посадив сади в пустелі, на планеті, яка нікому не була потрібна, "де зараз проводяться військові навчання і де буду служити я.
Навіщо нам військо? З ким воювати? Війна людей з ласками давно закінчилась. З інопланетянами? За останні п’ятсот років не зафіксовано жодного штучного сигналу. Очевидно, військо існує про всяк випадок. Є речі, котрі люди не хочуть втрачати, і тому на них може будь-хто зазіхнути.
Здавалося, що я дуже багато часу прогайнував у цьому кафе. Втім, мені зовсім не хотілось іти звідси, я випив ще, чекаючи, що ось-ось наберусь хоробрості й зможу спокійно розглядати людей. Інша річ, коли маєш до них якусь справу, як це було з моїми фольклорними студіями. Вчитель хотів, щоб я переборов у собі ніяковість, замкнутість, не дивився спідлоба, як піймане звіреня, але сам був не набагато кращий.
Мабуть, негаразд пити самому. Принаймні в моєму віці. Коли хтось заходив, то роззирався по боках, шукаючи вільного столика. Обличчя при цьому набувало дивного виразу: суміш пихи, остраху й улесливості. Коли відвідувач сідав, лице його кам’яніло, але під тією закам’янілістю вгадувалось побоювання, що, можливо, його приймають не за того, ким він себе вважає. Ті, що приходили вдвох або втрьох, тримались одне одного, хоч навряд чи відчували велику потребу у взаємній приязні.
Були це люди в різному одязі й різного віку. Я єдиний нагадував жебрака або мандрівного філософа, що в людських очах означає одне й те ж.
Мій столик обминали. Я чомусь не викликаю ні в кого довір’я. Скляний дах, скляні стіни, тільки підлога не скляна, вкрита зеленим жорстким килимом. Ми нагадували риб у акваріумі, котрі задихались в тісняві. Нарешті ввімкнули кондиціонер. Дві дівчини сміялись мені просто в лице. Це нагадало останній вечір з учителем, коли той мене так нагло покинув. Знаю я цих дівчат! Вони всі ловлять чоловіків, старших за себе, а над такими, як я, сміються. Папуги в крикливому пір’ї.
Якась дама років тридцяти, хтиво вигнувши топкий стан, поправляла перед дзеркалом коїгацю різнобарвного волосся. І ця теж ловить? Та ні. Осторонь стояв невеликий чоловічок з плескатою головою, тримаючи напоготові сумочку зі зміїної шкіри. Він коротко щось мовив, і в жінки враз опали руки. Вони вже йшли геть. Попереду він, а вона за ним, трохи згорбившись, щоб не впадала у вічі диспропорція зросту. Я подумав, що цю жінку недавно кинув чоловік і вона тримається свого психіатра, котрий навряд чи з нею одружиться.
Зараз вони підуть на берег моря, де повно людей, але ще залишились глухі закутки. І захмелілий психіатр візьме її грубо серед кущів, щоб іще раз принизити, а вона буде на нього дивитися переляканими очима, повними сліз, а потім поправить плаття, піде до себе додому. У великому незатишному будинку, де вона живе з дитиною, хлопчиком-підлітком, жінка ввімкне музику і так і засне під неї. Серед ночі вона прокинеться, і їй спаде на думку, що психіатр не одружується з нею тому, що боїться появи батьківських почуттів до її сина і що хлопчика можна віддати в інтернат, де йому буде цікавіше з ровесниками. Сама вжахнеться власних думок, але згодом так і зробить. Проте психіатр все одно не одружиться з нею, а це зробить лише інженер по пришиванню ґудзиків, і вона матиме від нього двох слухняних діток: хлопчика й дівчинку.
Ось так. Може, мені слід обрати професію соціального психолога, любий вчителю? Втім, це вирішую тільки я. І першим моїм рішенням буде поїсти морозива. Я підвівся і попрямував до автомата. Шоколадне морозиво — ось що я найбільше люблю. Взяв дві порції. Коли вертався, помітив цікавого типа в навушниках і з заплющеними очима. Він перебував десь далеко звідси і мався, судячи з посмішки, вельми там добре. Перед ним стояла купа порожніх тарілок. Він міг бути навіть волоцюгою, тобто волоцюгою на час відпустки. Коло нього на окремому стільчику лежала засмальцьована торба, з якої виглядав ріжечок спортивної куртки. На другому стільці теж висіла якась одежина. На третій він просто полінувався щось покласти. В таку пору готелі в нашому місті переповнені, а той чоловік, видно, був гордий, щоб проситися на нічліг. Отак і дрімав тут після ситого сніданку.