— Сам можеш сходити! — гостро глянув на нього Тітус. — Ти не забув, що у нас кожен робить усе за себе? Це твоя машина?
— Моя. Тобто — ще ні. Машини дуже дорого коштують. Мені позичив її мій друг. Шикарний хлопець! Наступного разу я приїду з ним...
— Якщо тато дозволить! — втрутився Тітус.
— Чого ж, — озвався Сава. — Якщо він твій друг, хай приїжджає і гостює, скільки завгодно.
— Та що там казати! Це треба самому побачити. Всіх я не заберу в машину, лише трьох. Тітус поїде зі мною, Назарій... Я бачу, він зараз розплачеться. Марія або ти, тату. Я вже домовився на станції...
— Я не поїду! — сказав Тітус— Мені ніколи роз’їжджати, та й, врешті-решт, ти так упевнений, що ми горимо бажанням поїхати на цю станцію?
— Тітусе, тобі треба одружитись.
— Якщо вона захоче, приїде сюди!
— Ну, братику, там інші звичаї! Хлопець повинен шукати наречену, а не вона його.
— Я теж не поїду, — сказав Назарій.
— І я не хочу, — обізвалась тихо Марія.
— Ви — боягузи. Попереду нове життя, нові люди, друзі. А ви ще років тридцять будуватимете дорогу, доки вам не набридне це діло. Я ж не приїхав машиною звідти. Мене підкинув літак он до того пагорба. І тоді підібрав літак, коли я пішов звідси. Я б сконав у степу, якби не він. Ось я поїду без вас — і ви будете жалкувати.
— Піди відпочинь з дороги, — сказав Сава. — Уранці вирішимо усе.
— А тато для тебе хто? Хто??? — раптом побілів Тітус. — Як він скаже, так і буде. І нам начхати на дівок. Ми горді. І сестри наші горді. А ти що думав? Це ти хтозна-звідки взявся, а ми народились тут!
...Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор... Саві залишилась їхня одежа, з якої вони повиростали, іграшки та їхні імена, котрі батько повторював, наче молитву, встаючи і лягаючи спати. Він знав, що, коли забуде їхні імена, настане кінець всьому.
Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор. Серед старого мотлоху Сава знайшов і нову колиску, в якій мав гойдатися його наймолодший син, що найраніше покинув дім. Як же його було звати? Зате Сава пам’ятав Вітерницю, матір його дітей. Вітерниця, вічно юна й прекрасна, належала йому одному. Він голубив її у сні, ловив губами її чистий сміх, розчісував волосся, заплутане вітром. А вранці не плакав від розпуки, що це тільки сон, а мудро тішився з того, що смерть безсила проти кохання й вірності.
Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор. Були діти й нема. Навколо все спорожніло. На величезну долину лише Сава, Тітус і ласки. Тітус вирвався з машини в останню мить. Сава ледь стримав тоді сльози.
Він не хотів нещастя власним дітям.
Просив дітей, щоб приїздили до нього. Вони й справді в перший рік приїжджали, привозили подарунки.
Сава з Тітусом хазяйнували самі. Мало сіяли, але невтомно садили дерева, бо після них як щось і виживе, то тільки дерева.
Дерева врятують землю, запліднять її.
Проминуло два роки. Була пізня осінь. Сава з Тітусом закінчили усі польові роботи. Земля вкрилась тоненькою шкаралупою льоду, і бліде сонце ледь просвічувало крізь хмари.
Якогось дня приїхала до них машина. З неї вийшов незнайомий чоловік, вклав Саві у руку синій конверт,
157
ґречно вклонився і одразу ж поїхав назад. Сава покликав Тітуса. Вдвох вони розкрили конверт, вийняли білу картку. На картці було надруковано лише два незрозумілих слова: "Експеримент закінчено".
— Ти щось розумієш? — спитав Сава сина.
— Нічогісінько.
— Я теж.
Вони ще день помізкували над дивним листом і забули про нього. Незрозуміле в Сави уже не збуджувало цікавості, а страху й поготів.
Цим була дуже невдоволена глиняна істота, котра й досі не розбилась, бо вельми турбувалась про своє тіло. Вирішила діяти на власний розсуд.
Одного разу увечері батько з сином на столі знайшли нашкрябаний вугіллям напис:
"Експеримент закінчено. Горе вам!!!"
Сава з Тітусом здивовано перезирнулися: звідки міг взятися тут невідомий жартівник?
— То який біс сміє нам погрожувати? Спіймаю, примушу вилизати язиком підлогу! — розсердився Тітус.
З-під ліжка сміливо пискнула глиняна істота.
Наступного дня вони побачили на столі такий напис: "Заглибтеся в свою скорботу — в цьому єдиний сенс вашого існування!!!"
— Це оті, зі станції, — розлютився Тітус. — Вони щось задумали проти нас. Лишайся, тату, завтра дома. Припильнуєш, хто паскудить нам на столі.
"Дзуськи! — подумала істота. — Завтра я зроблю собі вихідний".
— Тату, — сказав через день Тітус в млині, — столомаз, здається, чує все, що ми говоримо. Давай я сховаюсь завтра і спіймаю його на гарячому. Тільки в хаті про це ні слова!
Так і зробили. Тітус сховався за дверима і крізь щілину не спускав ока зі столу. Певна річ, писака міг надійти ззаду, але Тітусові здавалось, що той не посміє увійти через вхідні двері, а лише через веранду. То було не вельми пристойне заняття для людини, яка себе поважає, але Тітус не міг стерпіти, щоб хтось паскудив у них в домі. Коло себе він тримав кочергу, котрою розправляв жар.
Яким же було його здивування, коли він почув шкряботіння і на стіл видряпалась глиняна лялька з ложку заввишки й, затиснувши вуглину в кулаці, висолопивши гострого язика, почала водити цим вугіллям по столі. Тітусові здалось, що він збожеволів. Коли напис був майже готовий, він поквапно шарпнув до себе двері. Лялька з переляку втратила рівновагу і гепнулась на підлогу, розбившись на друзки.
А на столі було нашкрябано таке: "З землі ви вийшли і в землю пі..."
Тітус розреготався:
— Так тобі й треба! З глини виліплений і в глину перетворився. Сам про себе написав...
Ця історія закінчилась кумедно.
— Тату, признайся чесно, — сказав Тітус, витираючи вологою ганчіркою стіл, — в тебе були коли-небудь вороги?
— Начебто-ні, — здвигнув плечима Сава.
Але через тиждень Саві вручили листа, де було написано:
"У зв’язку з закінченням експерименту вам необхідно покинути територію, яка належить компанії "Ерідан-349". Припинити всі роботи і чекати наших розпоряджень.
Адміністрація".
Наступного дня Тітус зник. "Тату, — прочитав Сава на столі, — мушу йти до них. Здається, я здогадуюсь, в чому справа. Чекай мене. Тітус".