Господар

Сторінка 49 з 52

Пагутяк Галина

Сава здвигнув плечима:

— Матері я не питав про це.

— Чому? Це так цікаво...

— Я боявся, Назарію...

І тут же пожалкував за сказаним. Нема нічого спокусливішого для дитини, як таємниці.

— Я думав, Назарію, — твердо мовив Сава, — що Анастаса потягнуло туди, де він народився. Я не можу за це на нього гніватися, і ви не повинні теж цього робити. Анастас повернеться. Він не зможе без нас.

— А потім забере нас з собою?

— Ти вважаєш, він повернеться для того, щоб забрати нас? Він, напевно, повернеться назовсім і буде жити з нами, як і раніше.

— Тату, я тобі щось скажу, тільки ти нікому ні слова, добре?

— Гаразд.

Назарій присунувся ближче до батька і гаряче зашепотів:

— Знаєш, Анастас сказав Тітусові, коли йшов, він тільки з ним одним прощався, що хоче знайти собі дружину, ну, дівчину якусь, щоб з нею спати і мати від неї дітей, бо він, мовляв, уже дорослий. Тату, а я теж маю шукати собі дружину? А як я її впізнаю?

— Слухай, синку, давай завтра все це обміркуємо. Пора спати. Лягай, де тепліше, і спи, а я подумаю, як тобі впізнати свою майбутню дружину.

— Та вона мені й не потрібна! — позіхнув Назарій.

Так, ця зима була наче затишшям перед бурею. Дорога прокладалась надто повільно. Весна із дощами й вітрами могла все зруйнувати. Кохані не могли прийти до його дітей. Вони самі мусили їх шукати, але де? Що було за степом, куди їх так нестримно вабило? Благодатна країна з садами, будинками і чорними машинами? Чи, може, лише омана, відбиток того, що давно зникло, стерте з лиця землі часом, вогнем або водою? Може, його діти приречені блукати все життя в пошуках привида?

Саві краялося серце від недобрих передчуттів. Вдень вони з Тітусом майстрували водогін, тобто ліпили труби, перепускали їх через піч, щоб глина стала червоною і твердою, як камінь. Та й увечері Сава не квапився йти спати. Сидів у майстерні коло вогню, трівся, сам-самісінький. Не міг уже нічого згадувати: ні того, що було, ні того, що станеться; і усвідомлював нарешті, що він не в силі нічого змінити, а приречений лише чекати. Не було чути спокійного дихання Вітерниці. Діти його народились з нездійсненних бажань, а він поволі їх позбувався й старів. Очі вицвіли, лице потемніло і вкрилось зморшками. Мерзла спина. Сава натягував на себе ковдру, наставивши до вогню ноги, які теж мерзли. Він був першою людиною, що зістарілась на цій планеті. Чому так швидко? І чому так мало зроблено? Гляди, скоро доведеться вибиратись в дорогу, яку ніхто не прокладає.

Сава трохи розмовляв з собою, трохи підкладав вугілля у піч, трохи співав, трохи плакав. А що руки йото ненастанно шукали роботи, то він якось узяв шматок глини, м’яв її в руках, доки вона стала теплою, і виліпив не то людську, не то звірину подобу: з руками, ногами і з вугликами замість очей. Не любив нищити свою працю, тож поклав глиняну ляльку поближче до тепла, а згодом забув за неї. Не помітив, як вона, підсохнувши, залізла у піч, вдосталь напеклась там і, коли Сава відчинив уранці двері, шмигнула слідом за ним. Їй уже не були страшні холод і волога: червоне тіло зберігало в собі багато тепла. Куценькі ніжки не встигали за Савою, і, коли той зник в ранковій темряві, істота жалібно заквилила, хоч іще не знала гаразд, що таке сум. Вона була матеріальним втіленням людських сумнівів, вагань, маленька, потворна і завжди знаходила спосіб з’являтися в людському житті в його критичні хвилини. Сава лишив за собою глибокі сліди. Істота залізла в один з отих слідів, сніг танув від її гарячого тіла, котре потроху хололо. Ще невідомо, чи виживе вона без тепла. Сава був надто далеко, щоб почути це квиління; зник у себе в домі, де був зустрінутий звичним гамором і сміхом.

Вночі, коли всі поснули, їм наснилось оте розпачливе квиління, бо чудернацька глиняна істота вешталась довкола будинку, шукаючи тепла і людських голосів. Спати не потребувала, лише тужити вдень і вночі. Але нагадувати про себе нав’язливо не могла: була трохи соромлива. Та й, виявивши її, з нею обійшлись би просто: або розбили б одразу, або насміхались би з її незграбності.

Глиняна істота, проблукавши півночі під домом, кінець кінцем пішла до ласків. Пролізла крізь маленьке віконце і впала на купу сіна. Спочатку злякалась, щоб ласки її не з’їли, а згодом щиро затужила, побудивши всіх ласків. Ті не могли її нічим втішити, бо не вміли розмовляти. Стривожені ласки збились докупи. Вранці, тільки-но Сава прочинив двері, істота кинулась йому до ніг, але він не зауважив її, бо ніс поперед себе велику в’язанку сіна.

— Похворіли, чи що? — здивувався він. — Нічого за ніч не з’їли...

Ласки з лементом кинулись надвір,

— Верніться назад! Назад! — крикнув Сава, але ласки наче побожеволіли, мчали наосліп, гнані незрозумілим жахом.

Тітус з вилами в руках стояв, роззявивши рота.

— Переймай їх, Тітусе!

Ласки мчали до річки, бо тільки там не було перешкод їм на шляху. Річку вкривав тоненький шар льоду, припорошений снігом. Кілька ласків провалилось одразу, заборсавшись в крижаній воді. Вони б усі там опинились, якби Сава не перепинив їм шлях.

— Заганяй у стайню! — гукнув він захеканому Тітусові, а сам плигнув одягнений у воду діставати ласків.

З дому вже бігли хлопці.

Ласки наче почули захист, чи, може, холод протверезив їх від страху, бо не опирались, коли Сава витягав їх на берег. Добре, що тут було мілко. З великими труднощами дітям вдалося загнати очманілих ласків у стайню; а Сава, допровадивши решту, побіг переодягатись. За грубою, під віником, чекала його хитра істота. Зметикувавши, що віник може знадобитися в будь-яку хвилину, сховалась ще далі і, склавши на грудях руки, не спускала слізливо-благальних очей з Сави. Присутність господаря надавала їй відваги і викликала поштиве бажання бути завжди поряд з своїм творцем.

"Міг би створити мене більшим, і ноги мені потрібні довші, а цей хвіст ні до чого. Я не ласк, бо я здатний мислити, чи, може, здатна? Цікаво, хто я, чоловік чи жінка?"

Сама думка про таку образливу невизначеність статі знову викликала в глиняної істоти розпач, і вона заскімлила. Це тихеньке скімління, підозріле й незрозуміле, довело Саву до того, що він почав цокотіти зубами і змушений був лягти в ліжко, під яке одразу перебралась істота. Правда, там було доволі темно, зате сухо і все чутно.