— А що? Це справді розумна думка! Залишайся тут за мене, а я поїду!
Тим часом пороки все били і били. Вал осипався, надбрамна вежа здригалася, тріщала, заборола обабіч неї двиготіли, ніби їх колихав землетрус. А після полудня з підворіття раптом пролунали переможні поклики:
— Гурракх! Гурракх!
Там, нарешті, впали ворота, і баатури, що проломили їх, гучними покликами сповіщали військо про свій успіх.
Монгольські тумени, що темною стіною стояли за Сетомлею, відповіли на це глухим, але грізним, як підземний клекіт вулкана, бойовим кличем:
— Кху, кху! Кху, кху!
І відразу ж рушили на приступ.
Попереду йшли полоненики з драбинами, їх підганяли баатури-наглядачі. Слідом, ховаючись за спинами полонеників, поспішали відбірні штурмові загони на чолі з десятниками та сотниками. Лучники трималися позаду і засипали подільський вал співучими стрілами, що своїм гудінням наводили страх на киян.
Давно очікуваний приступ розпочався!
Правда, з підворіття незабаром пролунали люті лайки і прокльони: то виявилася за брамою нова перепона — загата, крізь яку не пробитися. Та це вже не могло зупинити нападаючих. Ворог нестримно рвався вперед, заглушуючи і супротивника, і себе грізним криком:
— Кху, кху! Кху, кху!
Добриня вдарив у залізне било. Його тривожне гучання підняло всіх. Спітнілий, задиханий боярин Микола злетів на вежу, припав до бійниці, довго мовчки дивився на ворожі лави, що накочувалися на Поділ, і лице його, рум'яне від швидкої їзди, почало раптом бліднути.
— Почалося! — прошепотів він.— Це йде моя смерть! Добриня вражено підвів на нього очі.
— Чому ти заговорив про смерть, боярине? Хто відає, .коли кому вона судилася?
— Чує моє серце,— тихо відповів Микола.— Розум підказує, що не всі в бою гинуть, а серце так тривожно б'ється, так ниє, ніби віщує щось недобре. А що серце навіщує, того ніяким конем не об'їдеш! Бо то — судьба!
— Кинь про це думати, боярине! Всі ми смертні...
Микола сумно усміхнувся.
— І хочеться не думати, так не можу. Щось діється зі мною незрозуміле...
Щоб припинити цю бентежну розмову, Добриня спитав:
— Підмога нам буде?
— Уже йде... Подільський тисяцький Свічка виділив кілька сотень воїв.
Тим часом ворожий вал наближався.
— Боярине, одягни лати,— порадив Добриня.— Зараз почнеться!
— А ти?
— У мене немає. А ти одягни!
Він допоміг Миколі натягнути потемнілі від часу важкі лати, прикріпив поручі та поножі, зав'язав під бородою шолом. І лише встиг це зробити, як на стіни з гуркотом упали штурмові драбини.
— Стріляйте! — гукнув воєводич.— Та влучно! Не витрачайте даремно стрілі
Добриня підняв лука. Ворог уже був зовсім близько. Видно схудлі, зарослі, знеможеш обличчя невільників, що, добігши до валів, з натугою піднімають важенні драбини. Видно їхніх наглядачів-баатурів з шаблями та шокпарами в руках, готових кожної миті опустити їх на голови підневільних людей, коли б хто загаявся чи проявив непослух. А за ними — ряди мунгалів. Кожен нападник у кожусі або чепкені з цупкими шкіряними нашивками на грудях та на животі, що добре захищали від стріл, кожен з шаблею чи бойовою сокирою — йдуть безстрашно, твердо ступають по київській землі, як по своїй власній, несучи щити при боці і пильно зирячи за подолянами.
Із-за подільських заборол свиснули стріли. То вистрілили подоляни — вчорашні кожум'яки, ковалі, бондарі та кравці — похапливо, безладно, не цілячись. Лише якась десята, якщо не двадцята, стріла знайшла свою ціль. Лише де-не-де в мунгальських рядах хтось похитнувся чи схопився за поранену руку. А ще рідше — упав.
Воєводич Микола з досадою похитав головою, а Добриня не стримав гніву.
— Влучніше, братове! — гукнув в один бік і в другий.— Ось дивіться, як треба стріляти! Тут поспіх ні до чого!
Він витягнув з тула стрілу, пересвідчився, чи вона ціла та не викривлена, потім наклав на лука, уважно прицілився — і відпустив тятиву.
Хльось!
Політ стріли був блискавичний і точний. Один з баатурів, що наглядали за полонениками, змахнув руками і повалився навзнак.
— Так треба стріляти! — сказав Добриня, легким помахом підбивши вгору шапку, що сповзла на очі.— Ось погляньте, як Бог моєю рукою покарає ще одного бусурмена, що підганяє наших людей!
Він знову неспішно прицілився. Знову хльоснула тятива — і похмурий баатур, що виділявся серед своїх переважно низькорослих одноплемінників високим зростом і могутньою статурою, раптом заточився, зіпнув щелепастим ротом і важко впав під ноги полоненикам, яких він щойно підганяв.
Вигуки радості і задоволення пролунали над валом. Виявляється, ворог теж смертний! Треба тільки відігнати від себе страх і спокійно робити своє діло, як робив ти колись у чинбарні чи в кузні.
І полетіли тепер з подільського валу стріли рідше, але влучали частіше. Це зразу внесло в ряди нападаючих поспіх і розгардіяш. Наглядачі бичами і шаблями почали підганяти полонених, щоб швидше піднімали драбини, а стрільці, що йшли позаду, теж заспішили, стріляли не цілячись, а тому не причиняли особливої шкоди подолянам.
Лише одна стріла, пущена, як і інші, навмання, знайшла свою жертву — влучила воєводичу Миколі в ліву щоку. Правда, вона вже закінчувала свій лет і втратила убивчу силу, та все ж дзьобнула в тіло, так що бризнула кров.
Микола охнув і сполотнів.
— Ну, от — передчуття не підвело мене! — Він вийняв з-за халяви шмат чистого полотна і приклав до рани.— Кого доля обере, того смерть не обмине!
Добриню боляче вразили його слова: в них вчулася приреченість.
— Ну, що-бо ти, боярине, мовиш! Дай перев'яжу — і відразу присохне!
Поки перев'язував, монголи почали здиратися на вал. Лізли по драбинах швидко, спритно, один за одним і зразу кидалися в рукопашний бій. Микола і Добриня витягли мечі.
З цієї хвилини всюди на валу закипіла і тривала до самого вечора люта січа. В багатьох місцях монголам спочатку пощастило прорватися, але скоро вони застряли і далі не пробилися. Різалися люто, шалено, намагаючись скинути подолян вниз, та ті утрималися до темряви, що рано впала на місто. Годі було розібрати, де свій, де чужий, всі проходи, увесь поміст було завалено вбитими та пораненими. Короткий зимовий день згасав у крові й муках, примусивши монголів відступити.