— Ілля... — Він поклав руку своєму співбесідникові на плече. — Чи тобі відомо, що князя в Києві нема, а воєводою призначений твій батько?
— Так, я це знаю, — відповів Ілля. — Про це я дізнався ще в Орді, коли мене одного разу привели до самого Батия і поставили в ряд таких же, як і я, рабів. Було нас не менше сотні, і, як виявилося, всі ми носили спільне ім'я — Ілля. Це нас здивувало і насторожило. Для чого нас зібрали сюди? Незабаром нам стала відома причина такого дивного зборища. До нас вийшло кілька нойонів, половець-товмач та наш землячок — без канги, ситий і добре вдягнутий. Ти ж знаєш, що нашого брата можна зразу відрізнити від половця чи татарина.
— Знаю. Що ж далі?
— А далі — наперед вийшов товмач і спитав: "Вас тут багато, і всі ви прозиваєтесь Іллею, та нам потрібен лише один з вас — син київського тисяцького Дмитра. Чи є він серед вас?" Наш стрій ворухнувся, загув, а я на якийсь час утратив здатність і рухатися, і розмовляти. Ось воно що! Це ж мене розшукують! А для чого? Я розумів, що не для добра, і мовчав. "Отже, немає такого? — перепитав товмач. — А хто з Києва?" Знову ніхто не відгукнувся. Тоді товмач звернувся до нашого землячка:
"Домане, дивись!"
Тут Добриня вражено вигукнув:
— Як ти сказав? Доман?
— Так, Доман... А ти його знаєш? — в свою чергу здивувався Ілля.
— Ще б пак! Він теж був разом зі мною у Києві. Це мій лютий ворог... Але розповідай далі!
— Так ось цей Доман почав пильно розглядати невільників, і я зрозумів, що він знає батька, матір, братів і хоче впізнати мене. Йому, безперечно, було відомо, що я потрапив у татарський полон. Та оскільки він мене ні разу не бачив, то і впізнати не міг. Тоді він вибрав шістьох чи сімох найбільш, на його думку, схожих на уявного Іллю і сказав:
— Один з них — син воєводи Дмитра.
Як не дивно, я опинився серед них, і нас по черзі почали катувати. Розрахунок у наших мучителів був простий: якщо серед відібраних є Ілля, син київського воєводи, то він, не витримавши знущань над собою або товаришами по нещастю, сам признається. Так воно і сталося. Я справді не витримав. Коли четверо дужих, мов цербери, туленгітів схопили одного з моїх товаришів, що стояв крайнім у ряду приречених, роздягли догола, підняли за руки і ноги над багаттям і почали припікати йому груди й живіт, так що той, звиваючись, як вуж, від болю, закричав на весь степ, я вискочив наперед і вигукнув:
— Припиніть! Не катуйте його! Я — син Дмитра! Так мене змусили виказати себе, і тепер я знаю і розумію, для чого я був потрібен Батиєві. Добриня сумно похитав головою.
— Боюсь, ти знаєш і розумієш не все до кінця. Та Ілля відповів твердо:
— Знаю! Все знаю! Я вже трохи розумію їхню мову і второпав, що сказав учора Батий... Мені зламають хребет!
— Ну, якщо воєвода Дмитро відчинить ворота міста, то, може, і не зламають.
— Ні, він не відчинить! — вигукнув Ілля, і очі його блиснули рішучістю. — Він не відчинить! Я знаю батька! Та й кияни не дозволять йому зробити це, хоч би він і хотів!
Добриня полегшено зітхнув. Так ось який наймолодший син воєводи! Здається, на нього можна покластися! Але він не хотів позбавляти його надії, тому сказав:
— Ну, може, все обійдеться щасливо...
Та Ілля не захотів прийняти примарної розради.
— Не обійдеться. Ти не знаєш мунгалів!
Добриня криво усміхнувся.
— Не знаю!.. Ще й як знаю! Але на рожен лізти не раджу. Під час зустрічі з батьком будь стриманий...
Тут під'їхав хан Менту в оточенні сотні кешиктенів, і їхня розмова припинилася.
— Все готове для перемов? — спитав він.
— Все, — коротко відповів Жадігер.
— Тоді — рушаймо!
Кияни перехилилися через заборола, мовчки стежили за монгольським посольством. Ні погроз, ні крику — сувора напружена тиша.
Менгу зупинився за перестріл до воріт. Не злазячи з коня, підняв угору камчу — ткнув нею прямо на заборола.
— Погляньте — орусути бояться нас! Вони тремтять! Скажи їм, терджумане, що я знову прийшов до них! Я — Мунке!.. І запитай відразу, чи є серед них воєвода Думитро. Я хочу говорити з ним!
Добриня приклав долоні до рота — гукнув:
— Кияни, перед вами хан Менту! Він хоче говорити з воєводою Дмитром!
Згори зразу ж почувся голос воєводи:
— Я тут, Добрине! Я впізнав тебе! І радий, що ти живий-здоровий!
Добриня стрепенувся, знайшов воєводу, який стояв не там, де завжди, на вежі Золотих воріт, а просто на валу, на тій його частині, що спускалася до Хрещатого яру.
— Воєводо, воєводо! — вигукнув він. — Не звинувачуй мене в тому, що не попередив тебе завчасно про ворожу навалу. Лише встиг я добратися до Княжої Гори, як зразу ж був змушений захищати її. Там же потрапив у полон. Не осуджуй за це нікого! Ми билися скільки мали сили — і не одного нападника відправили на той світі Втрати ворога теж не малі — і це виправдовує нас!
— Я все знаю, Добрине, і нікого не звинувачую. Шкодую лише, що не можу зараз обняти тебе. Ти зробив усе, що міг. З чим же нині прийшов до нас Менгу-хан?
— Його прислав до тебе, воєводо, сам хан Батий. Хоче, щоб ти відчинив ворота міста і здався на милість переможців!
— Але ж він ще нас не переміг! — вигукнув Дмитро. — Про яку ж милість переможців може йти мова? Менгу нетерпляче засовався в сідлі. Добриня переклав. Менгу спалахнув.
— Передай йому все дослівно!.. Ми не сумніваємося в перемозі! Але щоб не проливати ні вашої, ні нашої крові, Бату-хан пропонує тобі, Думитре-бею, почесну здачу. Він обіцяє всім киянам життя і посильний, справедливий податок. Ти згоден?
— Ні.
— Чому?
— Сила у вас велика, Менгу-хане, — спокійно пояснив Дмитро. — Але у нас теж не мала. Позмагаємося — от і видно буде, хто кого переможе. А здаватися без бою — ганебно для справжнього воїна! Не здалися ми тоді, коли ти вперше підступив до Києва, не здамося і нині! Така наша відповідь на твої слова!
— Не поспішай, Думитре! Спочатку пильно приглянься ось до цього молодого раба, що стоїть поряд зі мною, — не впізнаєш? — І він ткнув камчею в плече Іллі. — Дивися! Дивися пильніше!
Тисячі киян стежили за цією розмовою. На валах стояла мертва тиша. Лише легкий подих вітру та гороб'яче цвірінчання порушували її.
Дмитро перехилився через забороло, довго вдивлявся у зарослого обідраного мунгальського невільника з колодкою на шиї.