Гридниця зітхнула полегшено. Цей вибір ні в кого не викликав заперечення. Дмитра в Києві любили і поважали за щедрість, справедливість і доброту. Та й у військовому ділі муж він справді досвідчений!
Дмитро підвівся і, мовчки вклонившись князеві, сів.
Один Домажир засовався на лаві.
— Княже, а я... Отже, я...
Данило зрозумів стан його душі. До того ж був він мудрий і не захотів напередодні великих подій, що грізно, як відчували всі, насувалися на Київ, залишати в місті іскру, з якої заздрість і підлість могли б роздмухати всепожира-юче полум'я розбрату. Тому швидко сказав:
— На випадок смерті чи тяжкого поранення тисяцького Дмитра ти його заступиш, Домажире! Це теж моя воля!
Домажир полегшено зітхнув і від задоволення почав рожевіти. Він уже відчув смак влади, і йому було важко розставатися з нею. Тепер же князь залишав якусь надію. Заступник тисяцького, а там, дивись, і знову тисяцький! Правда, він, мабуть, не розумів до кінця, в який час ця влада приходить до нього.
Під кінець Данило знову низько вклонився киянам.
— Кланяюся вам, бо ви перші грудьми станете проти ворога, і сподіваюся зустрітися з вами в ліпші часи! І хочу тоді обняти всіх вас!
На очах багатьох виступили сльози. Тепер кожен розумів таємний смисл княжих поклонів: Данило не тільки вручав їм долю Києва в їхні руки, а й прощався з ними. Може, назавжди!
Розділ IV
КНЯЖА ГОРА
1
Після обіду Никодим з Горпиною вклалися у комірчині спочивати, а Добриня сів на лавку під крислатою грушею і, підставивши обличчя теплому сонцю, задивився на білих голубів, що шугали у високості. Вони нагадали йому Калиновий Кут, де ось так же шугали і голуби, і горлиці, і чаплі, що гніздилися в Жорнівському лісі, за Ірпенем. Захотілося додому, в той розкішний і дорогий серцю куточок землі, що здавався йому найкращим на світі.
Та чому здавався? Він і був найкращий! Розкішні ліси довкола, луги, поля, озера, тиха, спокійна річка. А сонця, сонця — хоч відбавляй! Чого ще треба?
Він би і зараз полинув туди, та Дмитро, їдучи до князя, наказав дочекатися його. Отож і нудився з самого ранку, не знаючи, куди себе подіти.
Тут його увагу привернули молоді бояри — Степан та Микола. Вийшовши з терема, вони рішуче повернули прямо до нього. З чого б то? В грудях тьохнуло — невже все те ж? Невже знову мова про Янку?
Поки їздив до Галича, трохи призабулося невдоволення боярині Анастасії. Думав — минулося. А воно, бач, не минається. Як повернувся, так відразу і відчув, яким лихом дише вона на нього, ну, а заодно з нею і її сини. Лише засмучені оченята дівчини, яка не приховувала ні від кого свого горя, та приязне ставлення боярина Дмитра утримували його від негайної втечі з цього двору.
Брати підійшли і мовчки сіли обабіч нього. Довго сопли, не кажучи нічого. Він теж мовчав: чекав, що буде далі. Насуплені обличчя і стиснуті кулаки на колінах свідчили, що розмова буде важка.
Почав Степан — відразу круто.
— Ти чого тут сидиш?
— Чекаю боярина. Такий був його наказ.
— Я не про те... їхав би ти звідси, хлопче, і більше не з'являвся! Ось я про що!
— І не баламуть Янку! Не тривож матір нашу — бояриню! — додав Микола. — Чого пристав до дівчини? Чого зводиш її з ума? Чи вона тобі рівня? Сам би подумав! До неї сватається син тисяцького!
— Я їй не рівня, — погодився Добриня. — Але я її не баламучу і з розуму не зводжу.
— Ніби ми не бачимо, що з нею діється!
— Ну, я в тому не винен. Плаче вона не через мене.
— Слухай, хлопче, не прикидайся ягнятком! — підвищив голос Степан. — Не думай, що коли ти заступив собою Янку та зробив нам деяку послугу, то все тобі тут дозволяється! Ні, братику! Ми й так до тебе ставимося поблажливо, бо вдячні тобі за гарні вчинки. Не кожен здатен на таке! Але ж не ставай нам поперек дороги, бо терпець коли-небудь увірветься! Тоді нарікай на себе!
Добриня розумів, що брати ледве стримуються, щоб не випхати його силоміць за ворота. Ну, що ж — не ждатиме він приїзду боярина, а відразу вирушить у дорогу. Ще сонце височенько — до перших півнів буде в Калиновому Куті.
Він підвівся і мовчки попрямував до навісу, де стояв кінь. Власне, кінь був боярський, але Дмитро подарував його йому ще перед поїздкою в Галич. Та й хіба не заробив? Чи боярин збідніє? Має ж у своїх маєтках цілі косяки!
Швидко осідлавши Гнідого і приторочивош до сідла сакви з хлібом, солониною та цибулею, він, не поспішаючи, рушив до воріт. На півдорозі зупинився і глянув на братів, що мовчки стежили за його приготуваннями.
— Прощавайте! Я більше ніколи не повернуся сюди, щоб не завдавати вашій родині, що так тепло і щиро привітала мене, прикрощів і нещастя!
Він хотів ще сказати, щоб боярин не ображався на нього за поспішний від'їзд, але, передумавши, махнув рукою і смикнув за поводи.
— Вйо!
Посеред двору його наздогнав Микола. Підбігши, поклав йому на плече руку, винувато опустив очі.
— Ти ось що, Добрине, не сердься на нас, — промовив глухо. — Ти хороший хлопець, хоч і смерд, але ж... Ну, сам розумієш... Так треба!
— Розумію, — з натугою в голосі відповів Добриня і знову торкнув коня. — Но-о!
Та тут над ворітьми закалатало било.
— Батько приїхав! — з радісним криком кинувся до воріт Микола і підняв защіпку. — Заїзди, тату!
Це справді був боярин Дмитро. Боярин віддав синові коня, окинув оком двір.
— От добре, що ви всі тут! Маю звістку, та й побалакати треба! — Він попростував до лавки, сів. — Підходьте ближче!
Добрині було ніяково, і він лаяв себе, що не виїхав з двору трохи раніше. Тепер, чого доброго, Дмитро помітить, що між ним і Миколою та Степаном пробігла чорна кішка, почне розпитувати. А що сказати?
Та боярин був чимось так заклопотаний, що нічого не помітив. Був заглиблений у себе і думками витав бозна-де, аж поки Степан запитав:
— Так що ж за звістка? Ми тебе слухаємо, татуї Дмитро тихо промовив:
— Князь Данило настановив мене київським тисяцьким, воєводою.
Це була для всіх справді несподівана новина. Степан здивовано вигукнув:
— Та ну! Ух, ти! Чому ж ти не радієш, батьку?
— А чому радіти? Турботам, що впадуть на мою голову?
— Ну, які там турботи! Хіба що Домажир злитиметься! Заздритиме!