Іванко був не з полохливих. Відступивши крок назад, висмикнув з саней рожна.
— Тільки зачепи!
На їхній крик розчинилися двері терема — і на ґанок вийшла дівчина. Побачивши челядника з піднятими кулаками, а незнайомця з рожном у руці, метнулася, як була — без хустки чи шапки, без кожушка, в одному червоному платті — до них.
— Що тут? Ану, припиніть бійку! Челядник опустив руки, вклонився.
— Бояришне, цей смерд...
Але Янка не дозволила йому закінчити.
— Іди геть, Демко! — І повернулася до зблідлого незнайомця, який в одній руці все ще тримав рожна, а другою иупив з голови шапку.
— Ти хто? Що тобі треба?
— Я Іванко, брат Добрині... Ми привезли бояринові крицю...
Янка аж кинулася.
— Добринин брат? А де ж сам Добриня?
— Його вчора схопили князівські гридні і повели — не знаю куди.
— О Боже!.. Так чого ж ти стоїш? Ходімо мерщій до боярина!
— Я й хотів до боярина, дак цей... Демко...
Янка вже не слухала — потупотіла підкованими чобітками на ґанок. Іванко поколивав за нею.
У просторій горниці, залитій сонячним світлом, сиділа після сніданку вся бояринова сім'я. Янка ввірвалася сюди, як вихор, ще з порога вигукнула:
— Татусю, Добриня з братом Іванком привіз тобі крицю, а князівська варта схопила його вчора, мов татя, і невідомо де поділа! Врятуй його!
Всі повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився.
— Хто схопив Добриню? — спитав Боярин.
— Не відаю, — відповів Іванко. — Вже посутеніло, було темно... Якісь вершники... Старший кричав на Добриню, а потім наказав забрати... Його й потягли...
— Це князівська нічна сторожа — більше нікому! — вигукнула Янка. — Ми повинні його виручити, татусю! Ходімо!
Дівчина була схвильована, щоки її порожевіли, очі блищали.
Бояриня переглянулася з боярином і з синами, підвелася і взяла Янку за руку, намагаючись посадити на стілець.
— Заспокойся, доню, сядь! Я певна, з Добринею нічого лихого не сталося, якщо він теж не вчинив нічого поганого. Тато поговорить з князем чи з тисяцьким Домажиром — і його випустять...
— А якщо не випустять? Я хочу піти з татусем! Бояриня почервоніла, підвищила голос:
— Янко! На що це буде схоже? Як пояснити князеві, чому ти заступаєшся за якогось смерда?
Янка висмикнула руку з материної руки, гнівно притупнула ногою.
— Той смерд урятував мене від смерті! Ось що я скажу князеві! Той смерд повівся як лицар, коли застеріг киян від лестощів татарських, хоча добре знав, що важить головою! А ти думаєш, що я... що я...
З її очей бризнули сльози.
Підвівся боярин Дмитро, кивнув боярині, щоб сіла, а сам обняв дочку за плечі, що здригалися від плачу, приголубив.
— Не плач, доню, підемо разом... Іди — вдягайся! — І повернувся до боярині: — Все буде гаразд. Може, це й на краще, що Янка піде зі мною. Справді, вона розумно пояснює, чому вступається за Добриню. Мені навіть було б важче зробити це... А Іванка погодуйте — і хай відпочиває скільки захоче — адже не спав цілу ніч... І дорога йому ще далека...
4
Князь Володимир Рюрикович раптово занедужав. Боліла голова, ломило поперек, холодило ноги. Він лежав на тисовому ліжку, вкритий периною. Від обкладеної світло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Він пив гаряче молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак він уважно слухав, що говорив тисяцький Дома-жир, що сидів у дерев'яному кріслі під протилежною стіною.
А той розповідав про важливі речі.
— Вірні люди, княже, доносять, що з Рязані, Володимира, Суздаля, з Москви багато втікачів, рятуючись від татарського насилля, поселяються на Волині та в Галичині. Князь Данило охоче приймає їх, дає землю, луги, ліси, щоб залишалися у нього назавжди...
— Ще б пак! Данило знає, що робить! — промовив, закашлявшись, Володимир Рюрикович. — Більше людей — більша сила держави! А Київ, бач, ті втікачі з Низовських земель [49] обминають, хоча простору у нас більше, ніж у Галичині...
— Налякані люди — бояться, що Батий от-от нападе на Київ... До нас хлинули цілі натовпи половців — просять захисту...
— Хай селяться по Росі між чорними клобуками. Вони ж родичі — з одного кореня пішли. Якщо Батий і вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан [50]. Тож хай половці зміцнюють залоги міст на Пороссі!
— Слухаюсь, княже, так і зроблю...
— А що чути про хана Котяна? Він не загинув?
— Кажуть, забрав своє плем'я і подався до племінника, до короля Бели.
— Боже, залишається Київ сам на сам з Батиєм, — прошепотів князь, заплющуючи в знемозі очі. — Чи ж вистоїть? Та ще й немає згоди серед київського боярства: одні — за мене, другі — за Михайла, треті — за Данила, а четверті згодні закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.
— Більшість, княже, за тебе, бо ти — наш князь давній, ще з Калки, де загинув великий князь Мстислав Романович...
— А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе, поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається...
— За різними клопотами не бачив його, княже... Але маю я одну думку — породичатися з Дмитром. У мене — син Івор, а в нього — дочка Янка...
— Це було б добре, — промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. — Поговори з ним...
— Після посту зашлю сватів.
— Довго ждати... Домовитися можна й зараз — це ж не весілля!
— Гаразд, княже.
Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:
— Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?
Князь переглянувся з Домажиром.
— Проси сюди! — А коли покладник зник, здивовано розвів руками. — Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?
— Може, мені вийти?
— Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата...
До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелі, Дмитро збентежено вклонився, зніяковів.
— Коли б знав, княже, що ти такий хворий...
— Нічого, нічого, сідай!.. А це твоя донька?
— Анна... Янка...
— Гарна дівчина. Уже на виданні...
— Ще молода, княже.
— Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи — чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме?
— Ні, княже. Діло наше просте. Вчора ввечері твоя нічна сторожа схопила мого смерда Добриню, який віз мені з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив.