— Він урятував мене, таточку! Не злічити, скільки разів він врятував мене від смерті! — знову припала до батька Янка, думаючи, що він неприємно вражений такою несподіванкою.
Та той ніби не чув її слів.
— Добрине! — вигукнув розчулено.— Сам Бог вибрав тебе, щоб низпослати на мене свою благодать! Дякую тобі, сину, і за Янку, і за Дмитрика!
Він пригорнув сповиток, присвітив — і побачив маленького носика, рожевого ротика. Маля міцно спало.
— Таточку, не розбуди! — кинулася Янка, відбираючи дитину.
Боярин загорнув малого, змахнув сльозу, щасливо усміхнувся, заспішив.
— Та чого ж ми стоїмо тут під зорями? Ходімо! Ходімо до хати! Горпино, приготуй нам що-небудь повечеряти. Та води нагрій — скупати малого! Та розбуди хлопців — хай поставлять коней до стайні!
12
Коли уляглися перші почуття, коли Янка скупала, погодувала та поклала Дмитрика спати, була вже північ. Аж тоді сіли до столу.
Спочатку їли мовчки. Вряди-годи Янка і Добриня переглядалися, самі собі не вірили, що це не сон, не чудо, а все відбувається наяву — і Київ, і боярський терем, що, обідраний, розграбований, лише якимось щасливим випадком уцілів у страшному вирі лихоліття, і живий боярин-батько, і оці звичні страви та напої на столі — запашний житній хліб, гречана каша з підливою та тушеною телятиною, холодний, з льоху, сирівець, божественна медовуха-сита... А коли наситилися, разом відклали ложки.
Боярин мало їв, а весь час дивився на них, і в його очах безперервно чи то від радощів, чи то від горя каламутилися сльози.
Добриня перший порушив мовчанку.
— Що ж тут, удома, боярине? Як у Києві?
Дмитро його поправив:
— Називай мене не боярином, а батьком — так, як звичай велить, сину. Чого вже там!
— Пройшли ми, батьку, проїхали всю Переяславську україну і добру третину Київської — і всюди пустка, всюди розорені городища, спалені села, людські кістяки біліють серед бур'янів. Чи ж залишилося хоч трохи люду на нашій землі? У Києві? — спитав Добриня, сприйнявши зауваження Дмитра спокійно, природно, як належить.
Дмитро сумно похитав важкою сивою головою.
— Мало що залишилося, дорогі мої, від нашої батьківщини. Понищені також Чернігівська, Галицька, Волинська україни. Жодного городища не уціліло, окрім Крем'янця та ще двох-трьох міст, Данилова, Холма... Церковні храми наші осквернені, села спустошені, людей поубивано, а багатьох виведено в Орду. Та ви самі це знаєте... Киян залишилася жменька одна. Колись більшого і кращого міста не було на Русі, а тепер з півста тисяч, що жили тут раніш, зібралося звідусюди одна тисяча, від сили — дві. Хто із лісів, із ярів, із пущ повернувся, хто з неволі втік та добрався додому...
— Отже, народу усе-таки трохи лишилося? Хоч на розплід... Бо половців до ноги вирубано або вивезено в неволю.
— Лишився народ, але вкрай підсічений на корені. Ледве животіє. До того ж кожного року з Канева набігає орда, хан Куремса робить зі своїми баскаками ординський вихід — збирає податки. І чого тільки не вимагає! І авариз — податок з урожаю, і капчур — зі скоту, і ямне — на утримання ямщиків, і кумисне та торосунне — на вино, і дорожнє, і поплужне, і митне, і пам'ятне, і кінне, і мимоїзне, і на корм, і поклонне, і на ханську ловитву, і на рать, і тамгу — з ремісників... Обдирають так, що смердові вже восени доводиться підтягати поясок... Та не тільки в цьому біда. Головна біда в тому, що немає у нас майбутнього. Темно попереду. Сил немає. Тепер хто не прийде з мечем на нас, той і переможе! Втратили ми державу...
— Що ж робити?
— Одно — вірити і сподіватися!
— То це ви свічку ставите в Софії?
— А ви бачили?
— Помітили світло у вікнах — заглянули.
— Я! За убієнних і за живих! За тих, хто доходить кінця свого шляху і за таких, як Дмитрик, що тільки-но народилися і вже стали рабами! За землю нашу — ставлю щоденно свічу! Маю надію. Вірю. що, може, колись, за сотні літ, все зміниться — і плем'я наше розправить крила.
— Чи ж розправить?
— Болить душа. Лежить на ній важенний камінь. Не змогли ми вистояти! Були роз'єднані — на окремі городища, на окремі князівства. От і переміг нас Батий поодинці, хоч і билися всі мужньо! Побив, погромив, розсіяв по світу, як римляни — іудеїв. Та вірю я, що відродимося знову! Рано чи пізно — відродимося, розправимо крила! В цьому моя віра! Бо без віри, без надії важко жити! Зовсім не можна!
— Без надії важко жити.— погодився Добриня.— Я от вірю, що хтось із моїх у Калиновому Куті врятувався. Ну, хоч одна рідна душа! Хоч півдуші!
Дмитрові очі блиснули.
— А знаєш, я був у Калиновому Куті. Думав, ти вберігся — то, може, хоч що-небудь дізнаюся про Янку. І — поїхав...
Добриня аж кинувся.
— Ну, й що? Що там? Як там? Кого бачили? З ким говорили?
— Сестра твоя Ганночка жива...
— О Боже! Ганночка! Жива! Яка радість!
— Побралася з якимось парубком. Кузьмою звати. Уже сина мають — Добрика. І двох інших Добриків усиновили — братових.
— Добриків! Миланиного сина теж! — вигукнув Добриня.— Коли б то тільки вона знала, бідна!.. Я поїду туди! Завтра!
— Поїдеш, звичайно... Ну, не завтра, а поїдеш... Але Калинового Кута вже немає — геть згорів, заріс бур'яном, зник.
— Зник... А люди?
— Трохи врятувалися в лісах... Зробили собі такі-сякі землянки по крутосхилу над Ірпінем і назвали нове сільце Новосілками, а Калиновий Кут — Старосіллям [120].
— Боже, як за кілька літ усе змінилось!
— Так, змінилося,— похитав головою Дмитро.— Змінилося так, що бодай і не бачити. Батий завдав нам такого удару, від якого ми довго будемо очухуватися. Чи й очухаємося колись! Упала наша держава — чи й підведеться!..
Тут почулося з сусідньої хоромини тихе попискування Дмитрика. Чи приснилося щось малому, чи в пелюшках рибки наловив — прокинувся.
Янка схопилася, але Дмитро поклав їй руку на плече — посадив на місце, а сам підвівся.
— Ні, ні, ви лягайте, бо пізно вже... А я побуду біля нього... Постережу... Подивлюся...
...Янка заснула відразу. Як тільки лягла, так і провалилася у сон, мов у яму. А Добриня довго перевертався, душив очі рукою, щоб заснути, намагався знайти в м'якій, незвичній для нього перині зручне місце і не міг знайти. Сон не йшов, думи, як осінні хмари, накочувалися одна на одну, тривожили душу. Спогади пливли перед відкритими, втупленими у темряву очима — один страшніший за другий: бої, кров, неволя... Невже це все було? Було! У це не можна не вірити, бо минулого з серця не вирвати, не викинути, як непотріб, за ворота. А от нинішнє — незбагненне! Ніяк не віриться, що вони з Янкою та Дмитриком живі, що добралися до Києва, щасливо уникнувши безліч небезпек, а ще неймовірнішим здається те, що воєвода Дмитро живий, і вони тепер мають домашній притулок. Це — ніби щасливий сон. А що буде завтра, коли вони прокинуться? Страшні руїни Києва, пустища там, де стояли боярські та купецькі тереми, кістяки замість живих людей, попіл і тлін, попіл і тлін... А попереду — нічого. Хіба знову — неволя, ярмо чужинське...