Хмурився вечір. Лунко гупало з моря.
З металургійного заводу бадьоро обзивались робітники.
Плутались в ту пору у замерзлих коліях четверо стомлених коней. Гурт вояків підганяв. Не підганяв, а й сам плутався стомлено, похнюпивши голови.
Коли порівнялись з Кравзе, спинились, запалили цигарки.
— Папаша, коні є?
— Нема. Тільки одна.
— То нічого. Міняйсь, ребята!
— Аз чим же я зостанусь?
— З червоними, папаша!
— Іа?!
— Так, так. На розплід вам зоставляємо! Ха-ха-ха! Вояки запалили цигарки, цвіркнули крізь зуби й подалися.
— Значить, кінець? — тихо поспитав Вільгельм.
— Кінець! — щиро відповів вояк.
— Ну, то ще побачимо,— задирливо сказав другий, і сам усміхнувсь.
XIV
Дядюшки ходили в чорних кожухах з великими книжками під руками.
— Планова комісія!
Максим Стратон лагідно сокорів.
Підстриг бороду, причепуривсь. Чорні очиці по-святковому
ДИВИЛИСЯ.
— Велике народне діло на скрижалях золотих буде записано— треба по-святковому чинити його!
Так колись, як ходили святити жита, з побожним настроем носив корогву.
— Степи наші споконвіку були, гражданін,— говорив він Вільгельмові Кравзе.— І люди тут споконвіку наші сиділи. Старі козаки їх споконвіку боронили тут. Наші чумаки утоптали їх. От тепер вони знову й повертаються до нас.
— То це ти прийшов одежу одбирати, щоб одягти свої степи?
— Не хвилюйтесь, гражданін. Все буде зроблено по закону.
— Бери, бери. Останні штани стягай.
— Не хвилюйтесь, гражданін. Ми й вам зоставимо. Всім по справедливості.
— Ну, іще що в тебе написано?
— Візьмемо: інвентар, повозку, трохи хліба.
— Хліба! А я з чим зостанусь? Мало чи восени забрали?
— Что ж ти хочеш, товарищ, сам жрать, а другім не дайош?—грубо пристав матрос.
— Не, не хочу, а нічого в мене не зостанеться.
— Нічого, ми помиримось. Все буде гаразд. Ходили, перевертали, накладали на підводи.
З кожною хвилиною щось визволялось насподі у Віль-гельма.
Коли виїздила остання підвода, Вільгельм сміявсь.
— Щасти вам, Боже, що розгрузили! Ха-ха-ха-ха!
— Ну, що ж ми будем делать? — плаксивим сміхом по— —спитав у Мірти.
— Нічого. Будем працювати, як і всі.
— Як і всі. Потихеньку-полегеньку. Ха-ха-ха! Годі, старий, тягти лямку. "Тпру",— сказала коняка й стала... Ходімо до хати.
Увечері заснувалося небо сірими пухкими хмарами.
Легкі сніжинки в задумі сідали на плечі.
Мороком сірим укрився степ. Його ніби й не помітно було.
— А все ж, може, так і краще,— говорила Мірта.— Ніхто не кине ніякого докору. Скільки зможемо, випрацюємо; скільки треба, з'їмо.
— Може, й так,— загадково відповів Вільгельм.
А лягали в нетопленій хаті, кутались в зоставлені пуховики.
Весняні струмені зелені й прозорі. В них родиться нова думка, що ллється гарячими хвилями в повітрі.
Родять її розпарені ріллі, гострі зелені спичаки, пухлі бруньки — родять її нові, спочилі землі.
Вогкий вітер студив з моря і гнав4 руді сніги все далі й далі на північ.
Увечері лягали сині присмерки, легкі, як павутинки.
Мірта виходила під гору, на горбик, і слухала. І зморені груди п'яно вбирали свіже повітря.
А на заході червоним юним золотом горіла заграва.
Хтось далеко бив завзято в червону дошку, й звуки від того розлягались, як тихий стогін, в придолинках.
Мірта думала: піти б у сині присмерки. І йти все далі й далі, заплющивши очі.
І згоріти на золотім хресті, сплетенім з спілої пшениці.
Раз приїхав у синіх присмерках верховець.
Був він увесь темний, і вороний кінь нетерпляче стукав копитом.
Верховець глухим голосом поспитав Мірту. Та вийшла, закутавшись білою хусткою.
— Не впізнаєш? — тихим голосом поспитав.
— Гордію?!
Гордій тихо посміхнувсь. Був він лагідний, причепурений, в зеленій англійській шинелі.
— Звідки ти?
— Я — червоний!
— Червоний?
— Авжеж.
— Як ти забився сюди?
— Приїхав провідати тебе. Очі горіли рясною ласкою.
— Я все за тим, Мірто.
— А що тобі треба?
— Тебе.
— А-а... Зажди... зажди...
І зашепотіли два гарячі струмені в синіх присмерках весни. Над світанок однієї ночі мандрувало два богомоли... Коні їхні дрімали й спотикались, все поволі посували в глибінь степу.
Коливали головами обидва богомоли. Здалеку здавалось, що вони ні на крок не посуваються наперед.
В ту пору сміялась ранкова заграва рясним розсипчастим золотом.
Кидала вогненні стрічки в небо і колола гострими списами сизі хмари.
Тоді верхівці протирали очі, дивились одне на одного, жмурились і сміялись.
XVI
— Мірто, Мірто! — бігав старий.— Де Мірта? Мірта не обзивалась.
Вільгельм обійшов сад, напівзруйновані оселі. Чорна порохня від пожежі дратувала око.
— Мірто! Де ти?
Маленький слід копит ішов під гору.
Вільгельм пішов по слідах. Щодалі сліди копит ставали чіткіші.
Коли зійшов на гору, почав бігти.
І біг, чудно трюхаючи старим задом, наче танцював. За вітряком упав і довго лежав, прижмурюючись одним оком на сонце.
Підняв голову й бачив:
Колонійський ліс синій. Гострі пахощі молодих пуп'янків долітали звідти. Скиглили галки, складаючи гнізда.
— Весна!
Талі струмки вливаються в груди, а там сичать, як на розпаленім залізі.
— Це ти, степе, одібрав у мене єдину радість!
— Мірто! Мірто! — кричав хриплим голосом.
Але прудкий вітер підхоплював слова й розбивав їх тут, зразу ж.
Увечері старий тихо скаржився Лизаветі, перебираючи збіжжя в скрині:
— Які шовки були в неї. Ось із Ляйпціга, тітка прислала, яка прекрасна тканина! Вона горіла на сонці, як вбрання королевине. Ось білі атласи — від бабусі! Ай-яй! Я все думав, Мірта й Стефан — прекрасна пара була б!
— Я все думала, ми будем всі в Берліні. Я знову буду слухати, як мої липи шелестять. І Мірта моя коло мене. І мої маленькі білі онуки. Я все думала,— говорила в задумі Ли-завета.
В ту ніч над чимсь довго сидів у задумі Вільгельм.
Біла дача над морем. Нині шпиталь-санаторій для чер-воноармійців.
Мірта вся в білому стомлено ходить між ліжками.
— Сестриця, дай водиці!
— Сестриця, поправ мені постіль, всі боки перележав. Двоє завзято гуляли в шашки.
— Сестриця! В мене серце болить. Загой чим-небудь! Мірта суворо поглянула на нього.
Дехто засміявся.
— Що, хіба не можна?
— Як роздавати на всіх, то що ж тоді собі зостанеться,— відповів інший.
Увечері Мірта йшла додому, в тихий будинок під горою. Одчиняла вікно й дивилась.