Горіли степи

Сторінка 3 з 7

Івченко Михайло

Любі мої! Я без кінця ваш, і мої думки щоразу рвуться туди, на українські степи, до тихого маленького моря.

Не забувайте мене й знайте, що я навіки ваш.

Поцілуйте Мірту, коли вона ще не соромиться прийняти від мене поцілунку.

Хай вона не забуває нашого дитинства: то були найкращі часи в моїм житті.

Ваш Стефан" Вільгельм, читаючи листа, розплакався.

— О, ja! Jawohl! !Він не забуде нас. Стефан не забуде.

— Мюнхен нехороший город. Я не люблю його,— говорила Лизавета.

— О, ja! Стефан далеко піде. З нього буде пастор.

— Ні, він же не хоче, тату,— поправила Мірта.

— Ну, тоді професор. Стефан Кравзе професор! Кравзи ще покажуть себе.

1 О, так! Звичайно! (Нім.)

— Але ж війна тепер. Його можуть забрати,— говорила Мірта.

Та Вільгельм не слухав її.

— Це було давно,— говорив він далі,— коли він, ще маленький хлопчик, з ціпочком у руках, сирота, одинокий, зібрався до Німеччини. "Куди ти йдеш?" —"В Німеччину".— "Чого?" —"Хочу науки дістати".—"Як же ти підеш, коли в тебе нема нічого?" Він тільки засміявсь і помахав головою. Тоді попрощавсь і пішов... Ну, я таки щороку надсилав йому грошей. Все ж хоч далека, а рідня.

Вільгельм замріяно кудись дивився й говорив:

— А ти, Мірто, пригадуєш, як ви, обидва маленькі, бігали в степу, в саду, у мене яблука обривали? Скільки мені було шкоди з вами!

Мірта розсміялась:

— Мабуть, він уже забув за це.

— О, ні, ні!—заперечив Вільгельм.— Він це добре пам'ятає. А хотів би я бачити його. Який він з себе? Мабуть, стрункий, шляхетний...

— Яка шляхетність, тату,— обізвався Йоган,— коли там усі сидять на горохвяній юшці.

— О, ні, Стефан піде далеко!.. Він далеко піде! Вільгельм замовк. Сидів і про щось глибоко думав.

IV

Увечері густа теплінь кутала землю.

А в ставок спадали зорі рясним розірваним намистом — і там одривалися від них червоні вогненні сльози.

Мірта сиділа на корявім пеньку, над самою водою, й слухала.

Зі степу вставали хвилі темряви й котились на долину. Десь палахкотіла тепла тиха ватра, над нею ворочались тіні.

Від ватри падала тінь у ставок золотою пожмаканою стрічкою.

— Що, як стрічка розірветься і впаде один кінець кудись у безодню?

Мірта тиснула листа до грудей і з глибоким тремтінням у серці питала: невже це може статись? Що вона може понести тому химерному мандрівному юнакові?

Золотою ниткою зіткалися шляхи й пішли в безвість, в сині степи.

— Що, як хто проїде ними і зоставить глибокі борозни? "Поцілуйте Мірту, коли вона ще не соромиться прийняти

від мене поцілунок". .

— А в жагучій таємній пристрасті остудити спекою його душу. І самій розтанути в тих поцілунках...

Уранці починався сонячний день. Дзвінкий, як золотий диск, як золоті струни, напнуті над долиною.

Мірта в білому фартусі, в старенькім брилі поволі йшла під гору, на баштан.

За плечима сапка, в руках біла хустка з їжею й водою.

Дорога йшла вузенькою стежкою. По ній п'явся високий деревій, кущі буркуну й поодинокі купки кульбаби.

Десь за придолинком манячів маленький возик, то зникав, то знову вставав на обрії.

Мірта думала: піти з ним! Взятись за руки і йти степом в мереживо далечини. Все йти і йти...

— То байдуже, що степ згорить. На хресті, на золотім хресті, сплетенім зі спілої пшениці, згоріти разом із степом.

То байдуже...

Поволі тюпала сапка суху землю.

А перед очима стоїть хрест, що світить на сонці.

— Як яскраво він горить!

V

Кілька дядьків в сірих піджачках міряли землю. Йоган сердито розмахував руками.

— Куди ти лізеш? Що ти міряєш?! —кричав Йоган.

— Гражданін, гражданін, не хвилюйтесь, будь ласка! — лагідно сокорів дядько.

— Я тебе питаю — твоя земля ?! — насідав Йоган.

— Земля обчеська. Народня!

— Ти її купував, чи що? Ти її заробив?

— То нічого. Раз такий закон, щоб землю міряти... Значить, нада!

— По якому праву?!

— Закон такий, гражданін, вийшов, щоб, значить, усі землі поміряти.

— І поділити!

— То йди свою й міряй!

— А це твоя, чи що? — вискочив наперед червоний чолов'яга.— Ти хто такий тут? Що, твій нарід придбав цю землю? Брешеш! Блюдолизи царські! Годі вже панувати!

— Йди в свою Німеччину, там і купуй.

— Та ні, ти скажи, хто тобі дав право порядкувати моєю землею?!

— Закон такий вийшов. Не хвилюйтесь, гражданін! Йоган кричав, плювався, розмахував руками. Дядьки поволі з захопленням міряли землю.

VI

Сіно було свіже, зелене й пахуче.

Тисяча тисяч тонів зливались в один струмінь і входили в легені холодно-лоскотним подихом.

Гострі спиці сонця залазили в саму глибінь копиць і піднімали звідти щонайгостріші пахощі.

— Впивайся, земле! Радій власним пахтінням!

Тіло теж розпікалось, теж пахтіло; найтемніші почування вставали зісподу й хвилювали серце.

А десь подалі жалібно дзвеніла коса й співали сінокоси.

Гордій накладав на гарби великими оберемками. Вгорі червоніла яскравою хусткою Мірта. Бачив Гордій червоні кінці хустки, що тріпотіли в повітрі, червоне, сміхом залляте обличчя й пахучі м'які ноги.

— Ну, хутчій, хутчій!

— Чого тобі? — сердито обзивався Гордій.

— А ось на! — І Мірта кидала жмені сіна.

— А, підожди ж ти!

І коли Мірта зіскакувала з сіна, він, впіймавши, тиснув її.

Від неї пахло гостро сіном, і Гордій п'янів і гнався за Міртою наниз за річку. Мірта дзвінко сміялась.

Дзвенять луки в розпаленім повітрі. Білі плями сінокосів зливаються з струменями повітря.

Поволі сунулась гарба. Буркотіла, поскрипувала.

Гордій тяг за нею тьмяне почуття, клубковите, отруйно-солодке.

Вечір був темний, сухий, як стеблина сіна.

Мірта спала в клуні. В ній стояла душна теплінь і пашіла.

І думала:

"Коли б він був тут! Я б...

Я б розірвала своє серце й сказала: ось подивись, воно як спіла квітка на сонці, свіжа й пахуча. Пий і пий його!" Спала й відчувала.

Хтось близько-близько притиснувсь і пестить тіло. Сіном пахнуть жили. Ні, не сіном — прозоро-сонячними родами розливаються!

— Любий! Любий Стефане!

— Ні, це не Стефан. Це я.

— Хто ти?

— Хіба не впізнаєш?

— Ах, це ти, Гордію? Чого тобі?

— Мірто!

— Гордію, чого ти тут?

— Я так... тільки трошки...

— Ах, Гордію, не треба цього...

— Я тільки так, трошечки... Мірто, пожалій... Мірто! Мірто!

— Ай, зостав, Гордію! І не думай нічого! Це так сьогодні тільки пожартувала з тобою. Гордію, дурненький!