Гори співають

Сторінка 3 з 3

Гончар Олесь

— Ти, Загоруйко... Про тебе хай Світличний скаже.

— Що тут казати,— усміхнувся Світличний.— По-моєму, тягнув, як ніколи. Власне, я... не чув. Ні його не чув, ні себе.

— Кого ж ви чули в такому разі?

— Кого? Та всіх! Навіть гори ніби підтягували нам...

Старшину не здивувало таке зізнання.

— Скажу вам, хлопці,— раптом довірливо заговорив він,— зі мною теж сьогодні щось творилося... Як ввійшов у пісню, як взяло мене за душу... Про все забув. Уже ніби ти й не старшина, і не начальник, а просто гвардії рядовий... Людина, та й усе. Зостаєшся, знаєте, в чистому вигляді... Ну, спіть, хлоп'ята...

IV

Місяць зійшов над горами, і розвиднілась ніч, і все довколишнє переінакшилось фантастично. Верхів'я гір були ті й не ті, що вдень, вони ніби застигли в задумі, наче ждали чогось, і їхні темні ущелини були переповнені тайнощами.

Не йшов цієї ночі сон до Віті Світличного. Хоча не його був час чергувати, однак хлопець, наче днювальний, тихцем стояв і стояв на порозі свого куреня. У вухах ще дзвеніли могутні ритми, нервовий лоскіт проймав усе його збуджене тіло. Бачив крізь відчинені двері, як темне громаддя гір поступово підпливає низовими білими туманами, а скелі на верхах беруться від місяця тьмавим полиском.

Наслухав. Здавалось, що навколишні гори все ще продовжують ледве чутно співати, бриніти відшумілим багатоголоссям полків. Сам собі всміхаючись, пройнятий трепетом солодкої незнайомої ніжності, хлопець ніби вперше в житті спостерігав цю заворожливу казку ночі.

Тиха яснота панувала над світом, в місячнім мареві гір вчувалося щось звабливе, загадкове, але не вороже. Ева казала: як буде зовсім ясна ніч, ти мене зустрінеш біля струмка... Там, де щодня вона воду бере своїм дзбаником і куди при найменшій нагоді і він, і хлопці з його відділення шмигають пити джерельної, не боячись простуджувати свої голоси... Може, й зараз Ева стоїть, одна серед ночі, над блискітливим місячним струмком і жде, жде... Може, то вона звечора відповідала тобі своїм співом, високим дівочим витком мелодії, що так заклично оживала в її устах?

Здається, й зараз тиша гірська народжує ледь чутний, ласкаво пливучий спів. Вона?!

Той спів зриває Світличного з місця. Як шалений, в екстазі свого почуття летить хлопець навстріч її співу, туди — в гори, в гори, де вже зблискують росою чагарі обіч стежки, промелькують, розступаються — біжи! Повитий сном табір лишається позаду, хлопця ніхто не затримує, всі сплять, ніхто його не бачить, тільки місяць у небі стоїть на чатах, але місяць завжди на боці закоханих, він теж — разом з хлопцем навперегони — біжить, летить!.. Ось і, знайомий струмок поблискує між камінням, налитий місячним сяйвом, і постать дівоча над ним у білому, мов до вінця, розгортає навстріч тобі руки, розкинуті для обіймів, для нестями першого кохання!..

Артилерійський кінь зненацька заіржав у долині біля полкової конов'язі,— і все враз повернулося до реальності... Глянув хлопець на себе: на місці стоїть, де й стояв. Лиш розпалена мрія в обіймах умліває біля струмка, а він ось тут, розбентежений, біля палатки. І вже перед ним, як із землі... старшина з своїми сірими вусами.

— Чого не спиш? Нібито ж не лунатик?

Закурити вийшов з намету старшина, припалює цигарку, і щось схоже на усміх ворухнуло його товсті, ніби батьківські вуса. Світличний зрадів, ладен був на шию кинутись старшині. Ось кого йому зараз треба, ось хто його зрозуміє!..

— Товаришу старшина! — кинувшись до нього, хлопець жарко, напівтаємничо зашепотів. Про місяць уповні, про домовленість — є домова саме в таку ясну ніч зустрітися з нею коло струмка...

— Відпустіть! Хоч на годину! Хоч на часину!.. Одна нога там, друга — тут!..

Шальне його белькотіння старшині не здалось ні дивацтвом, ні сновидінням, він слухав серйозно. Потім сказав:

— Діла не буде, хлопче. Наказ є — чув? З іноземками — ані-ні...

— Ну прошу вас... Хоч на часинку, хоч на мить! Доки місяць сховається за горою!..

— А як тривога? А як раптом зніматись? Де Світличний? Де заспівувач? Хто відпустив? Кого — старшину Линника на цугундер... Ні, йди спи.

— А вона?

— Що — вона? Думати про неї не бороню.

— Та хоч одне ж слово сказати їй...

— Піснею скажеш. Така вже твоя доля солдатська...

— Але це ж, може, востаннє?

Мовчить старшина. Потім знов невблаганно:

— Іди спи. Ніч мине, день настане, все в крові переграє...

Хлопець вийшов з намету, глянув на місячні марева. А що, як справді зніматись? Що ж залишається?

Залишаться гори, повні відлунь, повні твоєї любові...

Незабаром знялися полки. Рушили, коли місяць наливсь по-нічному і розпросторився світ. Ніхто з бійців не знав — близьким чи далеким буде цей марш.

Вийшли з гір, у поля. Місто якесь нічне переходили,— воно спало, минали мовчазні, освітлені лиш місяцем будинки, купи руїн; готика соборів нічних суворо вилискувала над гуркотом коліс, копит, над нескінченним розміреним рухом військ.

Та навіть і після того, коли дивізія знялась із цих місць, залишивши назавжди свій чепурний альпійський табір з його дерев'яними палатками, клумбами, трамбованими доріжками й запашним сіном на нарах, навіть і після цього ніщо тут не зникло, ніщо не забулось.

Вечорами, у звичну годину повірки гори починали співати.

1948