Гори говорять!

Сторінка 7 з 61

Самчук Улас

Батько вернувся з церкви і приніс свою "Неділю". Павло побачив її, сплюнув і подався, Бог зна куди. — А прочитайно, Дмитре, "Неділю", — каже старий. Береш і читаєш: "Велика Копаня украсила свою св. церков одним прекрасним за 3,000 корон купленим звоном, которого голос на 3-4 селі чути"....

Ого! — хитає головою батько. — Тото тобі дзвін! Нам би такого дзвона. Після читаємо про Зелену Верховину, що "виглядає як Юдея, бо мало де такого села, де б жид за бирова не був".

З Верховини переходимо до культурно-освітніх справ. Читаємо, яких то маємо тепер непорядних учителів. Колись це зовсім інакше було, бо хоч "давній учитель був худобний, але віру свою держал твердіше, у корчмі не валявся так много та й битангов не було так много як тепер".

— Правду каже новинка. Хто тепер віри своєї тримається. Тільки виліз за поріг, та й уже "нем тудум". А по мадярськи то він, дубило його мамку, "тудум". Бо там дарма грошики дають. Там не бутин. Там він тобі не тягне колод? Там собі сів коло столу, шкраб, шкраб пером і вже гроші. І як він тобі віру не зломить, батька старого не продасть і не забуде рідної мамки, котра вчила його по-мужицьки, по-хлопському, по-звичайному, як і всі чесні люди говорять.

Мені все таки подобалися батькові гуторки. Стоїть серед хати, руки довжелезні, ноги високі. Мова сокирна. але чувся в іній розум, звичайний, простий "людський" розум.

5

А Павло не видержав. Вимився, зачесався, чомусь ще гуглю накинув й подався через гору до Ясіня. Але й там сьогодні порожньо. Коло мосту "Тридцятка", де звичайно вештається в свято юрба народу, сьогодні лиш кілька дідів попід жидівськими крамницями на лавочках сидять і курять свої довгі люльки. Вся молодь у Тисі. Там сьогодні гульня. Там напевно і Марійка.

Павло зайшов до корчми й замісць пива, вихилив одну за одною дві чарки горілки без закуски й подався до Тиси. Йшов, землі не чув. Йому здавалося, що там уже давно всі зібралися й тільки на нього чекають. Він навмисне спізнився й зовсім1 із цього задоволений. Широкими, твердими кроками ступав, посвистував, крисань на бік. Уже здалека чути музику й гармідер. Над Тисою невеличкий майданчик. Там тепер утоптана трава, там порозсідалися на колодах легіні, там дівчата позаквітчувані, купчаться, мов вівці в спеку, і чекають на танець.

Коло церкви розсілися торгівці. Дешеві бляшані хрестики, образки, губні гармоніки, свистуни, серця.

Павло намірився просто до музик. "Вона" напевно там. Не помилився. До нього відразу підійшли кілька хлопців. — Ну, що? Як? Погуляв у Ворохті?

— А який вам біс уже так скоро все поросказував? — Павло сплюнув. Не любив говорити про такі речі. Став собі, гугля на опашки, руки на грудях зложив і дивиться на музики. Там йде безконечна гуцулка. Легіні крутять дівчатами, аж курява йде. Коломийки не вмовкають. Он і Марійка. Червона, очиці горять. Воно безупинно витанцьовує з якимсь легінем, який тримав себе, мов молодий півник. Підійшов Тулайдан.

— Не бачив ти Юри? — питає Павло так собі, щоб щось сказати. Він добре знає, де обертається Юра. Напевно з тою чортовою Рухлею.

— Зрана тут був. Повертівся, повертівся й десь зник — каже Тулайдан.

— А не знаєш, що то за півник он там коло Марійки вертиться?

— Та ти хіба не знаєш? Та це ж Гриць Янчеюк. Недавно з гонведів прийшов. Живе під Цапком. По мадярськи чеше хоч би мадяр.

— Видно одразу. Коли б так звернув йому щелепи, то їх може заціпило б. •

Не подобався Павлові той Янчеюк від постолів до кресані. Стояв і дивився. Гурт легінів коло нього, підбурюють до танцю. Але він не виявляв звичайного зацікавлення танцем. Витяг і закурив люльку, яку тільки в особливих умовах курив, попакував прудко димом і зпід лоба слідкував за танцюючими. Стояв так з пів години. Його ніхто не пізнає. Всі дивуються. Що сталося з Павлом ? Яка муха його вкусила? Побачив одного з тих, якому програвся й був винен, покликав, виняв гроші й прилюдно заплатив. Мовляв, дивіться собі й думайте, що хочете. Ще й у голос додав: — так, ти сучий пасинку, порядно тоді мене обібрав. Але по-друге я тобі покажу, як грають.

— "Ой, сучий сину, дограєшся ти мені!" — Це відносилося до того "півника". Бач, пнеться цурупалок огидний. Танцюй, голубе, танцюй! Пика твоя аж надто тендітна. Як заїду ... Ех, як заїду, розсипляться ті твої скалозуби.

Довго вибирав, кого б йому брати. Он химерне, соромливе дівча. Раз-два, взяв і закрутився. А дівча нічого. Торкнувся легінь і запалив. Моторно літає, дрібочуть ноженята, сині очиці мигають, горять, гаснуть і загоряються знов. Вона боїться чогось. Хіба з нею легінь танцює? Павло Цокан? Ах, ніколи думати, так мало часу думати. Музики грають і вертиться в очах стільки барв. Рука його вже пече, вже пропікає через рукав. Ух, і танець

Вечір. Павло втирає піт. Маленька дівчинка не може більше. Марійка регоче так голосно. От вона й на нього глянула, а "півник" заступив. Чекай, півнику!..

— Піду додому.

— Що? Ага, ти додому. Чекай, проведу. Почекай ще трошки.

Дівча почекає на нього. Василинка пішла, Оленка пішла, а вона не пішла з ними. Соромно, але рада. Жиє на груні. Вилізти на грунь і вже дома. Павло, мов камінь, повчить. — Ну, то ходім. Чорт з нею! — Взяв у долоню маленьку пітну ручку й повів, як дитину. Мовчить Павло. Тяжкі кляті постоли. Дівча коло нього несе своє серце трівожне, залякане. Тріпоче воно, на уста ні одно слово не йде. І чого він мовчить? Говорун, гуляка, а тепер ягня якесь.

І от піднімаються вони під гору. Ступ за ступом уперед, далі. Все ширше й ширше розбігається простір, не дивлячись на вечірнє смеркання. Он уже ліс. Ще чути з долини скрипку. Як вона бідна охрипла. Там ще, мабуть, тупають ноги Марійки. А впереді ліс. Стоять стрункі смереки, шумлять своїм вічним однотонним шумом. Як там самітно й затишно. Павло зненацька прокинувся. Квилення скрипки замовкло. Він круто звернув у напрямку лісу, туди, де мякий мох убірає шум води, мов вата.

Чи біляве, хрустке дівчатко перечило? Ні. Воно також любило ходити по мохові. Ступиш і мяко торкнеться нога землі. Сядеш собі й слухай досхочу як шумлять смереки та ялини.

Зайшли. Павло сів. Дівча стоїть, посміхається. Усмішки тієї не бачить Павло, бо темно, але хоч би й не темно. Він сів, обличчя закрив руками й задумався. Хтось перед ним стоїть. Хіба він знає, хто то перед ним стоїть?