Гори говорять!

Сторінка 46 з 61

Самчук Улас

Наші всі оті Бабчинські, Пластуни, все оте покалічене духовенство без ніяких духовних потреб, все то, мамусю, й є наше горе, наша кара, защо ми сьогодні несемо відповідальність. Всі вони є раби й дикуни, що носять краватки й живуть у кімнатах з міщанськими оздобами, що мають претенсію на аристократизм. Уяви ввесь комізм людей, що, не знаючи чужої мови, калічать її, щоб тільки уявити себе чимсь, що на його думку є аристократичним І я, мамусю, аж тепер починаю розуміти це зло. До цього часу мені здавалося, що то дрібниця, що так і має бути.

І нарешті, мамусю... Дай мені силу сказати останню правду. Нарешті я покохала. Не знаю, чому якраз покохала його. Не знаю... Можливо, мамусю, він і не... Ні, я цього не можу сказати. Він жива з нервами й душею людина. Він аристократ від природи, він культурніший від інших.

І як же тепер? Що мені робити Відректися його, стати на сторону батька. Зректися самої себе й піти до них, до Розенкранців, Бабчинських? Ні, мамусю. Я не можу йти до них. Я не можу бути зрадницею того, кого вибрало мое серце. А разом з тим я не хочу й зраджувати своїй батьківщині. Що ж робити?

Не плач, мамусю. Я дійсно жорстока дочка. Я роблю лихо й хочу, щоб ти спокійно на нього дивилася. Але все таки не плач. Дай тебе поцілую. Ну, ще раз. Боже, мамусю, які солоні твої уста й щоки. Поцілуй і мене. Ще раз. міцніше. Мені так легко тепер. Я чую навіть більше в собі сили. Боже, Боже! Коли б мені побачити його. Ні, ні! Краще не бачити. Я не переконаю його. Ці тверді камяні мужчини. Він не послухає мене. Ах, мамо, мамо! Все котиться до долу.

І Кіті горнеться до матері.

Ах, мамусю, як хочу його бачити, чути коло себе! Що я дала б, щоб тільки його мати тут. Я віднайшла б знов життя, а так немає сили. Немає сили, що втихомирила б кхання. Немає розуму, що міг би мудрими чинами оминути війну, революцію й любов. Я в цьому переконалася.

От ти часто кажеш — подумай, подумай. І я думаю, маю безконечно. І що далі думаю, то більше заплутуюся, менше знаю, що робити. Часом вже гадаєш: — ну, я зроблю так і так. Це буде розумно, а за хвилину робиш і сім щось протилежне, зовсім нерозумне. А може то й розумне, мамо. Може так і треба. Я от і тепер, я розважаю, як людина, що все розуміє, але чому ж не можу зробити, щоб все сталося добре. Чому не встані не тільки примирити батька й Дмитра. Мадяршину й українців, жидів і гуцулів, а навіть не встані й себе примирити. Чому, мамо? Можеш мене осудити. Осуди. Осуди гостро, але тоді осуди все. Зроби, мамо, гостру цензуру й викинь з життя неприємні місця. І коли ти думаєш, що від цього щось кращає, викинь усе. Забудь, що сказала тобі, пропусти повз твої вуха, не думай про це. Я ж думаю, що від цього нічого не покращає.

Кіті раптом замовкає. Подумавши, ніби чогось злякалася. — Боже! Я так багато говорила! Я ще ніколи так багато й так поважно не говорила. Даруй, мамусю!

Зо всіх кутків кімнати вилазить вечір; Вікна поволі гаснуть.

14.

Сотник мадярської армії Артур Шульман, комендант ясінської військової залоги, по довгих і впертих домаганнях Йонаша, нарешті, приняв останнього дня довшої розмови, що торкається справ "нашої провінції". Розмова відбувається у головній кватирі, при Церковній вулиці недалеко від двірця.

Рівно в шостій вечора сотник вернувся зо служби, передягнувся, закурив і сів. В ту саме хвилину повідомляють пре приїзд Йонаша.

Сотник покашлює, встає. Підходить до завішеного вікна. З надвору чути брязкіт балабонів. Йонаш прибув санками. Пара хвилин і Йонаш роздягає в почекальні свого тяжкого з лисячим коміром кожуха, витирає хусточкою мокре від сніжинок розчервоніле обличчя, носа, очі й пружніми кроками входить до кімнати сотника.

— Сердечне поважання, пане сотнику! — Вітає з низьким елегантним уклоном Йонаш коменданта.

— Вітаю,— пане лісничий! Дозвольте запропонувати місце й цигарку. Щиро прошу вас.

— Дуже вдячний. Вибачайте, що змушений забірати вам ваш дорогоцінний час — сідаючи говорить Йонаш. — Я дозволив собі потурбувати вас в одній важливій справі, що безпосередньо торкається нас з вами, в розумінні дальнішого перебування нас у цій країні, як її господарів.

— Радо вислухаю в цій справі ваші міркування — витираючи сірника, ввічливо додає сотник.

— Вони, пане сотнику, не складні. Вони зводяться до того, що в дальнішому нам з вами загрожують неприємні ускладнення, що можуть принести нам не мало прикрих хвилин.

— Пан лісничий, розуміється, опірають свої міркування на якихсь конкретних доказах?

— Дозволю задовольнити запит пана сотника. Одна довірена мені особа, що ввесь час докладно інформує мене про стан річей, в останніх днях повідомляє, що серед населення краю зростають небезпечні тенденції. Доходить до того, що населення наміряє потурбувати нас повстанням.

— Що? — витріщає очі сотник.

— Так, пане сотнику. І що головне, то дозволю зауважити, до цієї авантури замішані люде, що стоять близько головного командування нашої залоги, що, дозволю собі сказати, є вашими помічниками.

— Пан лісничий бажають висловити мені свої твердження ясніше.

— Розуміється. Смію доложити, що тією особою, що працює в двох напрямках, є ваш заступник.

—— Ха-ха-ха! Але; пане лісничий! — заливаючися реготом і випускаючи хмари диму, говорить сотник. — Та ж пан Цокан виявив себе в останні часи настільки спритним....

— В організації... — перебиває швидко Йонаш.

— Пардон. Я не докінчив свого речення пане лісничий.

Так, в організації, але нашої залоги. Наша залога виглядае тепер цілком поважною військовою формацією. Здісциплинована, добре сітуована, надійна і, що найголовніше, складається з різноманітного елементу ... У нас мадяри, словаки, у нас русини. Все то зжилося, все то збите, все дійсно, в повному значенні слова, є неабияка мілітарна сила. Мій заступник, пан Цокан, найкращий приятель і довірений в останні часи докладно висвітлив мені всі фантастичні чутки, про якесь там ніби повстання. Яке повстання? Хто повстане? На кого повстане? Дозвольте. Вказуєте на українців. Українці в останній час заняті власними справами. Вони мають большевиків, поляків... Вони ведуть на три фронти боротьбу. Їх дипломатичне представництво в Будапешті веде переговори з нашою владою, про постачання нами для них зброї. Вони домагаються від нашої влади признання їх держави, а при цьому, розуміється, не може й бути мови про якесь там Закарпаття. Та це ясно. Україна в цьому не заінтересована. Місцеве населення виморене війною й голодом, воно не має ні людей, що його вели б, ні засобів. Хто ж тоді повстане? Пане лісничий даруйте, прошу вас щиро, але ваші побоювання, мабуть позбавлені річевості. Смію вас запевнити, що все буде гаразд і за свої слова готовий завжди відповідати.