Торкнулися загальних біжучих подій і я висловив думку, що тут є якісь заінтересовані чинники, що ввесь час намагаються тримати країну в стані напруження Я нарешті приходжу до переконання, що це далі тривати не може й що потрібний спокій і порядок. Інакше народ помре з голоду.
Невже я гадаю, що ситуація така грізна? .
Грізна й вимагає негайного поліпшення.
Як на мою думку це перевести?
Перш за все треба дістати харчів. Народ тепер піде за тим, хто дасть йому хліба.
Але становище цілого краю катастрофальне. Центральні уряди не в стані прийти нам на допомогу. Мусимо шукати засобів порятунку на місці.
Це дуже сумно. В такому разі, неспокій триватиме ще довший час.
Про основні свої наміри, вступити до мадярської залоги й, поки-що не говорив. Йонаш деякий час подумав і каже далі:
— Мав, чи власне хотів би мати з вами деякі поважні перетрактації...
Але в той час нашу розмову перебиває стара Йонашиха. Тоненьким, ледь чуйним голосочком, просить мене зайти далі. Зо мною хоче бачитися панночка. Вона чогось трохи захворіла.
Йонаш ледь помітно зморщився. Прошу вибачення й слідкую за старою, що ввела мене просто до Кітіної кімнати.
У напівтемній з позавішеними вікнами кімнатці, на білій постільці побачив Кіті. Вкрита до підборіддя ковдрою, її голівка з розбитими чорними кучерями погрузла в велику пухову подушку, а ніжне біле личко нагадує тих херувимчиків, що їх малюють на склепіннях Церков.
Спочатку не знав, що робити. Стара нечуйно, мов тінь, зникла.
— Кіті! — вирвалося з моїх уст.
Кіті поворушила головою, визволила з-під ковдри довгу, нагу руку та вказала коло себе на стілець. Тут на столику повно різних пляшечок і шкляночок. Гострий запах різних ліків наповнив кімнату.
Приймаю якісь ганчірки, що лежали на стільці, й сідаю. Кіті довго мовчки дивиться на мене своїми великими, чорними очима й опісля говорить. З перших слів пізнав її, Кіті, що тільки одна вміє так говорити.
— Не подумайте, що я заслабла. Я зовсім не слаба. То мама упевняє мене ввесь час: ти слаба, Кіті, ти мусиш лягти. А я зовсім не слаба. Я лиш сердита, що ви прибувши до Ясіня, замість того, щоб зайти до нас, забралися до сільської хати. Рівно ж мене турбує ваша нога. Вона здається була поторощена дум-дум. А як тепер? Ціла? Володієте нею? Що думаєте робити? Я тепер дуже стала поважна. Ви ще не знаєте, яка я можу бути поважна. Я ходжу на лови й роблю політику. Дивуєтеся? Дарма. Часи такі. Мій батько не встані всього сам зробити. Ну, але тепер— все гаразд. Перед пару днями татко зненацька задумав мені зробити несподіванку. Уявіть, сказав, що цього вечора до мене має хтось прибути. Думала, хто такий. Думаю, морочуся. Нарешті чекаю, чекаю, дочекала часу коли мав прийти й нікого немає. Ну, думаю, обдурив мене тато. Сварюся на нього, він на мене. Каже, що він його сюди післав. Це, каже, ти десь його поділа. Ні, кажу. Його тут не було. Ти жартуєш. Ах, тут було того... У мене заболіла голова й мама вговорила трохи лягти. Ну, але кажіть щось про себе. Чого ви мовчите? Ви надто багато писали мені. "Далека Кіті". Ха-ха-ха! Я ходила одного разу на те місце, де ви перебували на фронті. Оглядала вашу землянку.
— Цікаво. Це мене дуже цікавить. Я колись також туди зайду.
— Підемо разом. Ви мені будете оповідати. Я люблю такі оповідання. То були такі особливі часи, що вже ніколи не вернуться й їх ніколи до того часу не було.
— Не бажав би, щоб вони вернулися.
— Ну, хто його знає. Я вас розумію. Але розкажіть і мені дещо. Розкажіть про того Розенкранца. Там оповідають такі жахи, і як це так сталося, що на ваш потяг напали якісь чорні маски? Це як в романі. Це продовження романів.
Розказав. Коли скінчив, попросила мою .руку. — Приємно мені тримати вашу руку. Чи не чуєте різниці, між моєю долонею й тим крісом, чи то скорострілом, що його та рука тримала.
— Різниця та, що там бій з життям, а тут боротьба за життя.
— Дехто каже не так. Знаю. Це каже той, хто не відчув того, що відчув я.
— Як то?
— Цього мені не хочеться казати. Просто, я вбачав безцільність такої війни, що ми її пережили. Все мусить мати певну ціль.
— Якщо ви не помиляєтеся, то кажете правду. Думаю, що помиляєтеся. Це говорить у вас той утомлений "ви", той, що поніс великі рани, той, що... взагалі... Ви кажете так, але вже друге покоління так не скаже. Принаймні думаю, що так не скаже. А тепер ви вже не хочете боротися?
— Дивлячися за що.
— Ну, наприклад?
— Багато є справ, що за них варто боротися. Наприклад за свободу.
— В чому ви розумієте свободу?
— Признаюся, що це слово не зовсім для мене ясне, але приблизний зміст його ясний для кожного.
— Дми-три-ку! Дмитрику — вона дивилася й мовчала. Дивилася вперто з коханням в очах. Нахилився до неї, її голівка трошки піднялася.
— Ще любий! Ще далекий. Ааах! — і вона відхилила голову. — Чекай, у мене в голові туман. Знаєш... щось таке неясне, щось сплутане. Скажи мені, Дмитрику? Але скажи щиро, отверто. Я так багато по цім передумала. Ах, ні. Це не те. От ніяк не можу найти слів. І це завжди так. Це моє прокляття. От живу тут у тих горах, люблю їх, а душа неспокійна. Тісно. Світ такий широкий, такий широкий, а мені тісно. Гори душать. Я думала, що станеться інакше. Сиджу бувало в лісі на пеньочку й уявляю собі, як скінчиться війна, як наше військо переможе ворогів, а наша влада заключить славний для нашої країни мир. Так, так. Це наївно, але я ось така наївна патріотка. Так, так... Тут нічого не зробиш. Я завжди мріяла, що війна скінчиться перемогою, що ми переможемо. А тоді... Боже мій, тоді стільки можливостей. Тоді й гори наші поширились би. Тоді ти пані, ти ось тендітна Кіті Йонаш. Ти їдеш собі свобідно по своїй широкій країні, голосно говориш, сміло дивишся в вічі. От, от! Це влада! Це панування. Цього хочеться мені. І тепер... Все рухнуло. Все пішло до біса. Ну й щож. Зявилися якісь українці. Хто знав колись про українців? Що це за народ? Де їх історія? Чи ж це не смішно, що зненацька, з невідомого виступає якийсь народ, що його ніхто ніколи не знав і ... Та ну його к Богу.
Замовкла й думає. По хвилині раптом питає: — І ви також українець?