— Добре. Читайте далі.
..."кажут, что уряди у нас мадяре занимали і по-мадярски вели, от тепер будут вести наши русини, то-то українци. То не думайте, что то так легко. Скажіт, кто із вас годен у нас от разу вести, провадити службу, на пр. жупана, поджупана, журата, новтароша і пр. по-українски? Ви думаете, что Василь буде жупаном, Митро поджупаном, Гаврило журат, Гриць новтарош і пр. Ніт, тоти чиновства займут українци, а ви: Василь, Митро, Гаврило як був, так і будеш на заді, бо ти еще до того не способний.
— Добре, добре. — підхвалює Йонаш. — Далі, пане докторе...
"Пан доктор" підріс і голос зазгучав певніше.
... "Всі народи признають тепер одні другим їх народну честь, имя и исторію, а наші братя-українци нам ніт. Они кажут, что ми не били, не єсьме и не маєме бити русинами, лиш українцами ...
Дррр! Дррр! Дррр! — Телефон!
— Пардон. Один момент. Йонаш швидко підходить до телефону.
— Гальо! Тут Йонаш. Сільська... Що? Втік? Як втік? Хто напав? Сто чортів. Зараз телефонуйте до поліції. Раз-два! І він різким рухом загачує слухавку.
— Чорт би його забрав, утік Цокан!
— Як? — сіпнувся Пластун.
— Холера його знає як. Його везли по важливій справі до мене й по дорозі напала якась банда. Це просто чорт знає що. Тут щось не добре. Тут хтось замішаний сторонній; казав же я ... казав! Ні! ... На маєш. Бий його сто громів! Тепер можемо мати халепу!
Він гасав по кімнаті, мов скажений. Хватає капелюха й біжить надвір, але по хвилині вертається.
— Нікуди серед ночі бігти. Треба закликати військо, щоб зробило стежу.
Пластун виявляє бажання й собі щось робити, чимсь проявити себе в такий скрутний мент, але всі його наміри лишаються без наслідків. Треба щось робити, це ясно, але що? І він метушиться, бігає по кімнаті разом з Йонашем і думають, що робити ....
І дійсно, моя пригода наробила більше гармідеру, як убивство Розенкранца. Цілу ніч дренчали телефони. Цілу ніч, зо всіх кінців, збігалися "відповідальні чинники", зачиняли віконниці, ставили сильну варту та й радили радили радили.
Рівночасно відділ кіннотчиків, зробивши основну розвідку, вислано в напрямку Репегова. По дорозі де річка Лазещина робить закрут і добігає до устєріки з Лопушанкою, знайдено ними трьох своїх вояків. Вони живі й здорові лежали горілиць на землі, тільки мали звязані руки й запихані роти. Від переляку сердеги не могли нічого вісти, а тільки ахали. Їм видалося, що та банді склад з цілої сотні, що всі "вони" обнизані бомбами, скорострільними стрічками в великих волохатих шапках. Вони перепенили коні, зсадили й повязали варту, а Цокана тими самими кіньми відвезли в напрямку Репегова.
Кінний відділ одразу пустився на здогін, але доїхавши до того місця, де дорога повертає на Репегів, зупини далі не ризикував... Оглянувши темноту й понюхавши тишу, вершники щасливо повернулися до Ясіня.
Йонаша мучила жорстока думка, чи не замішана в справу Кіті. Хто повідомив напасників? Яким чином вони дізналися, що Цокан буде там їхати?
Але цієї ночі не один Йонаш не спав і турбувався. Не спала й турбувалася ціла мадярська й жидівська Ясіня. Причиною того було, що старий Сруль Ціпетович, рижий сторож окописька, сидячи в своїй одинокій напівзруйнованій дірі, задумав зробити огляд свого мертвого володіння й вийшов надвір. Ніч темнюща. Білі каміні окописька ледь маячать у темноті. Сруль піднімається покопирсаною доріжкою під гору до краю окописька й мурмоче молитву. І раптом видалося йому, що зовсім недалеко на груні хрест, хтось вистрілив. Сруль був сьогодні в селі й досить наслухався про те, що з-за гір мають прийти якісь страшні вояки. Блискавично пригадалася йому також вчорашня подія з Розенкранцом. Всі подробиці того страшного, неймовірного вчинку яскраво зявилися в його уяві, "коли Лейбу схопила червона пальката рука за карк, а друга вдарила його стрільнем по ярмурці". Жінки репетують, діти мруть з переляку. Ціла війна, що два роки клекотіла на цих горах, не видавалася для Сруля таким жахом, як учорашня ніч. Усе це наповняє його непереможним жахом і, піднявши ляпсардак, стрімголов летить у долину. За ним женуться жорстокі легонти, ловлять його, хапають "за полу". Він чує за собою їх тупіт, дихання. Він біжить вулицею села й під кожним вікном кричить: — Гевулт! Спасайтеся, хто може! — Українці!
Дикий його крик будить Хайок, Іцків, Лейбок, що вони накидають на себе, що попало та з криком і ляментом вибігають на вулицю. А там у глибокій темноті гасає й галасує безліч переляканого Ізраеля. — Ріжуть! Ріжуть! Гевулт!
Цікаво, що перелякані не бігали в різні сторони, а збившись у великий гайдер, перли спочатку в сторону Кевелева, а досягнувши мосту повернули й женуться назад.
Паніка, що з цього виникла, порушила спокій і решти мешканців Ясіня-Центру. Шваби й мадяри збурилися також. Настрашений бувший цісарський жандарм, а тепер "сусід вуйко" Хомишин, що остаточно оселився в Ясіню, покинув загріте леговисько, а на нім молоду, по вбитому на війні чоловікові, вдовичку, уважно натягнув штани, солідно завязав краватку й, защіпнувшися до останнього гудзика, вийшов також на вулицю.
Але гайдер уже затихав. Десь далеко затихала решта ляментів. Натомісць вулицею навзаводи промчало з десятої. вершників.
Хомишин постояв, послухав, досадно сплюнув, вернувся назад, щільно зарегльовує за собою двоє дверей і віддається подвійній приємності розгарячених вдовичкою перин.
Пара тузінів поважних ясінських горожан мадярської народності, розмахуючи руками, квапиться до сільської хати. Там уже повно народу, але ввесь час прибігають нові Прибігли, кожний обовязково пхається наперед і пропонує невідомо для чого свої послуги. Що сталося, ніхто не знає. Всі переконані, що на Ясіня наступають українці й що треба щось робити. Навіть Йонаш розгубився й не знає, що почати. Утеча Цокана підсилила загальний страх.
До самого ранку клекотіло в Ясіню. До самого ранку радилися радники, лютував Йонаш, ляментували жиди, а цілий ясінський гарнізон повністю виставили над річкою Лазещиною. Всі чекали судного дня.
Але він не настав. Настав звичайний, як і завжди, поганенький, сірий деньок. Ліси, як і завжди, вкриті ковдрями туманів, опале небо подібне на пошматоване гарматньою стріляниною бойовище.